shkolaw.in.ua 1 2 3

Реферат на тему:


Феноменологія

1. Свідомість - предмет філософського дослідження



В сучасній філософії поняття феноменології застосовують для визначення новітньої он­тології духу, у межах якої свідомість роз­глядається як специфічний регіон буття, що не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до соціальних, ні до безсвідомої -основи самої свідомості. Термін феноменологія утворено з двох по­нять - феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос перек­ладається як вчення. Розкриття змісту поняття феномен вимагає особ­ливої уваги. Його не можна тлумачити як «явище», а швидше співвідноситься з поняттям сутність і, водночас, протистоїть йому. Феномен - це те, що себе-у-самому-себе-показує, самопроявляєть-ся, самодемонструє себе. Феномен, наприклад, це самодостатній і са-моцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока темпера­тура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні - бо твір мистецтва зрозумілий не всім, хто бачить.

Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про фе­номени. Становлення феноменології як філософського напрямку зв'яза­но з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює його як настанову «проти усіх конструкцій, що вільно розширюють випадкові відкриття, проти спадщини лише позірно доведених понять, проти позірних питань, що часто зухвало узагальнюються в проблеми». У межах західної фе­номенології склалися два основних її варіанти, що протистоять один одному - вчення Едмунда Гуссерля і. Мартіна Хайдеггера. Для Гус­серля фундаментальна реальність - спонтанно-смислове життя свідо­мості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспіль­ного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен - людське існування. По­няття феноменології є ближчим до хайдеггерівського розуміння, тобто мова йтиме не про феноменологію як вчення про феномени чистої свідомості, а про феноменологію як онтологію свідомості.


• Проблема свідомості завжди привертала ува­гу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування при­роди людської свідомості. Поняття свідомості - ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регу­лювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносний з буттям торкають­ся вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.

На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежуван­ня свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуван­ні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав понят­тям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано з зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомо-го, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле пара­психології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.

Свідомість має складну багатогранну природу. Крім філософії сві­домість вивчають психологія, фізіологія, біологія, соціологія та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, фі­лософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), оксіологічний (ціннісний), соціо-культурний; прагнуть виявити меха­нізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соці­ально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості фун­кціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях (індивідуальному і соціальному), у різних конкретно-історичних умовах і тим самим ви­робити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук, що вивчають свідомість, узагальню­ють їх і виконують інтегративну функцію у пізнанні свідомості.




Побудова будь-якої наукової теорії, зокрема те­орії свідомості, потребує, насамперед, визначен­ ня вихідних орієнтирів, методологічних та тео­ретичних підстав у ставленні і вирішенні дослідницьких завдань. І, хоча, сучасна філософія дедалі більше відходить від жорстокої дихотомії матеріалізму та ідеалізму, вихідна протилежність загальних філософських на­прямків зберігається, що не виключає можливості їх взаємозбагачення, але, з іншого боку, вимагає вибору певної світоглядно-методологічної позиції. Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть.

Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особис­тості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів і їх зв'язків у індивідуальній свідомості, тоді як суттєвий аспект дослідження свідомості фактично випадає з поля зору. Тут є можливості для розкриття внутрішньої логіки свідомості, але причини, що її обумов­люють залишаються нез'ясованими. Підтвердженням' обмеженості такого підходу може бути криза, якої зазнала емпірична психологія Вундта і його послідовників, що ґрунтується на суб'єктивно-ідеалістичних основах.

Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Сві­домість виступає тут як самостійна суть, що не залежить від матерії, розгля­даються існуючі форми суспільної свідомості, об'єктивпо-ідеалістичиа тео­рія яких у найбільш послідовному і розгорнутому вигляді є у філософії Георга Гегеля. Такий підхід має ряд переваг - суб'єктивно-ідеалістичного. По-перше, свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичие явище. По-друге, свідомість розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається. По-третє, свідомість розуміється як активно діючий творчий процес. Усі три моменти мають важливе теоретич­не значення для розкриття сутності свідомості, виявляють її діяльно-твор­чий і конкретно-історичний характер. Але взаємозв'язок свідомості і контек­сту, в якому свідомість формується і розвивається, залишається не розкритим.




Матеріалізм розглядає свідомість як щось залежне, визначене матеріальними процеса­ ми, завдяки чому виходить за межі суто феноме­нологічного підходу і вказує шлях до розкриття її суті. Проте матеріалістичні погляди на природу і суть свідомості теж неоднорідні. У XVII і XVIII стст. в історії філософії і психології панував переважно механістичний погляд на матеріальну обумовленість свідомості. Свідомість мислилась як результат механічної реакції організму (насамперед мозку) на зовнішні впливи довко­лишнього середовища, що і розглядалися як причини. В основі такого пояс­нення є механістичне вчення Репе Декарта про рефлексію. Концепція Рене Декарта має три основні недоліки: робінзонада (посій свідомості - окремий індивід), механіцизм (функціонування свідомості пояснювалось законами ме­ханіки), споглядальність (розглядалася як результат пасивної реакції орга­нізму на вплив зовнішнього середовища).

З появою у XIX ст. теорії Чарльза Дарвіна, виникали різноманітні, так звані біологізаторські концепції свідомості, серед яких виділяють два напрям­ки: вульгарно-матеріалістичний та поведінковий. До вульгарно-матеріалістич-пого напрямку належить функціональна психологія, власне вульгарний матері­алізм тощо. У сучасній західній філософії вульгарно-матеріалістичний напрямок представлений школою наукового матеріалізму, що гостро критикується біль­шістю сучасних дослідників. Прихильники наукового матеріалізму вважають, що людський організм підкоряється усім основним принципам теорії Чарльза Дарвіпа (закону природного відбору, боротьбі за існування тощо). У процесі адаптації організм використовує свідомість як регулятор поведінки. Здатність до свідомого регулювання формується завдяки механізму природного відбору в процесі філогенезу. Свідомість сприймається як продукт діяльності мозку на зразок певної його еманації. Як причину свідомості тут розглядають біологічні закономірності, що обумовили виникнення людського виду і його здатність до свідомого регулювання.


Концепцію поведінки індивіда розвивають переважно біхевіоризм та прагматизм. З їх точки зору свідомість визначається поведінкою індиві­да, що обумовлена біологічними потребами організму і впливом зовні­шнього середовища. Неспроможність біологізаторських теорій полягає в тому, що такі теорії зберігають усі недоліки, які властиві механістичним концепціям, тільки на місце механічних факторів ставлять біологічні, які беруться ніби випадково і без прямого ставлення до свідомості.

Позиція діалектичного матеріалізму інша. Діалектичний матеріалізм висуває такі вихідні принципи розкриття суті свідомості: розвитку, ві­дображення і діяльності. Принцип розвитку вказує на історичну обумов­леність свідомості і конкретпо-історичний підхід до розкриття її суті, механізму становлення та розвитку. У сукупності з принципом відобра­ження діалектичний матеріалізм дозволяє виявити природні передумови виникнення свідомості і зрозуміти її генезу як природно-історичний про­цес, а також націлює па розкриття специфіки соціальної форми буття світу, отже, соціальної форми відображення, якою є свідомість. Соціальна форма буття має змістом людську діяльність. Принцип діяльності висту­пає ще одним вихідним моментом для розкриття суті свідомості, меха­нізмів її виникнення, розвитку, функціонування.

Отже, принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що зовсім не заперечує ті досягнення західної філософії, що зроблені на шляху осягнення свідо­мості. Якщо діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття сутності свідомості, виявлення її матеріальних основ, визначення меха­нізмів становлення, функціонування і розвитку, аналізу гносеологічно­го аспекту свідомості, то філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика та інші напрямки сучасної західної філософії досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістовних аспектів свідомості, ЇЇ внутрі­шньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має ста­ти принцип додатковості різних філософських напрямків.


2. Виникнення та розвиток свідомості



Матеріалістичний підхід до розкриття проб­леми свідомості з необхідністю ставить пи­тання про можливість походження свідомос­ ті у ході розвитку матерії. Ще Йоганн Дуне Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом - мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро на­вів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча - має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухот-вореної матерії. Теорія про зв'язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки та техніки переконують в тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змі­нюються. Чи інакше: один об'єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об'єкт, що зазнав вплив, фіксує у своїх змінах певні властивості того об'єкту, який впливав на нього. Відобра­ження - це загальна властивість матерії, що полягає у здатності мате­ріальних об'єктів (явищ, предметів, систем) відтворювати у своїх влас­тивостях особливості інших об'єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію як необхідну умову та основу усіх процесів відображення, слід враховувати якісну своєрідність про­цесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а та­кож людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпрості­шим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, ко­жен з яких специфічний. У неживій природі кожен об'єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відпові­дають властивостям об'єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впли­вом води ржавіє, під впливом сонця - нагрівається, під впливом магні­ту - притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об'єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображен­ня). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набу­ває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системам властиве звикання, захист - своє­рідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до ви­никнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної бі­ології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуаль­ний розвиток і зв'язок поколінь живих організмів. Генетична інфор­мація - це специфічна форма відображення попередньої історії роз­витку живих об'єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах - імунітет - меха­нізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображен­ня у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, Що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть .певну інформацію про зовнішнє середови­ще. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, Що закодована у їх матеріальному субстраті (внутрішньої інформації), У них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції (використання зовнішньої інформації у процесі життєдіяльності). На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія. Син­тез внутрішньої і зовнішньої інформації, тобто зовнішні дії вплива­ють на стан системи не прямо, а опосередковано: активізують внут­рішню програму побудови руху, що закладена в матеріальній системі, а не викликають сам рух. Тому однією з найважливіших властивос­тей відображення на рівні живої природи є її опосередкований харак­тер (інакше кажучи, відбувається за схемою вплив - програма - реак­ція). Опосередкований характер інформаційного відображення, що обумовлений наявністю у живих організмів внутрішньої програми жит­тєдіяльності, народжує і такі специфічні властивості інформаційного відображення, як вибірковість (активність) і випереджаючий харак­тер. Вибірковість інформаційного відображення полягає в тому, що організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбере­ження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, прагне уникати чи нейтралізувати шкідливі фактори.


Поняття випереджального відображення запроваджено відомим фі­зіологом Петром Анохіним для позначення здатності живих організ­мів «перенастроюватися»відносно майбутніх подій на підставі закла­дених у них життєвих програм. Система, що використовує випереджаюче відображення, здатна упереджувати результати мож­ливих взаємодій з зовнішнім світом, що дозволяє їй активно будува­ти свою поведінку, мобілізувати резерви, орієнтуючись на можливі наслідки. Інформаційне відображення має різні рівні: подразливість, чутливість, нейрофізіологічне відображення, психіка. Удосконалення форм відображення у живих організмів відбувається на основі виник­нення та розвитку особливих регулюючих елементів клітини, згодом особливих клітин - чуттєвих, нервових, нарешті, нервової системи, психіки. Інформаційне відображення - необхідний спосіб саморегу­лювання живих систем.

Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулюван­ня у живій природі - подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна ле­жить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини. Подразливість -це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внут­рішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подраз­ник. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, що здійснюється за рахунок використання енергії самого організму. Под­разливість має різні форми: токсини, тропізми, настрої. Подразливос­ті властиві усі основні елементи інформаційного саморегулювання. Але подразливість має ряд принципових обмежень. Тому в дальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразли­вості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Яку б складну внутрішню організацію не мали рослини, їх життє­діяльність повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми вже замало. На відміну від рослин, що виробляють органіч­ні речовини з неорганічних і тому не потребують просторового пере­міщення для здобуття їжі, тварини змушені активно боротися за здо­буття рослинної та тваринної їжі у навколишньому середовищі тому, що процес їх життєдіяльності відбувається шляхом переводу органіч­них речовин у неорганічні. Тому можливість переміщення для тва­рин - життєво-необхідна умова. Якщо найпростіші, одноклітинні тварини ще здатні переміщуватися у просторі завдяки подразливості, то бага­токлітинні потребують вже вироблення додаткових інформаційних ме­ханізмів. У багатоклітинних тварин різні клітини виконують різні функції і необхідні спеціальні клітини, які забезпечували б взаємозв'язок між різними клітинами та системами організму, виконували б регуля­тивну функцію і, тим самим, сприяли б життєдіяльності організму як єдиного цілого. Тому в процесі розвитку у тварин поступово форму­ються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інфор­маційну саморегуляцію - нервові тканини, що розвиваються у склад­ні нервові системи. Вже в найпростіших багатоклітинних є нервова система, що виконує подвійну функцію - здійснює зв'язок з зовнішнім середовищем і організує дію внутрішніх органів. Єдність двох фун­кцій забезпечує цілісність організму. З виникненням нервової системи зв'язаний якісний переворот у розвитку саморегуляції живих систем — нейрофізіологічна саморегуляція, початковою формою якої виступає чутливість як здатність мати відчуття. Тут панівною формою стає інстинкт ~ система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою. Хоча інстинкт, як система безумовних рефлексів, у сформо­ваному вигляді є повним автоматизмом реакцій, але помилково б вва­жати його абсолютно уродженою властивістю організму, формування якої не потребує попереднього навчання. Кінцевий засіб поведінки тварини залежить не тільки від генотипу, але й від індивідуальних умов розвитку організму, певної системи навичок, що послідовно сфор­мувалися та закріпилися в реальну структуру поведінки, особисто у кожної особи.

Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється принципова нова форма саморегуляції - умовний рефлекс. Умовний. рефлекс - реакція організму вже не тільки на безпосередньо життє-возначущі явища, але й на біологічно нейтральні, як визначені сигна­ли, що приводять у дію інформаційні програми життєдіяльності, до того переважно такі, що набуті в процесі індивідуальної життєдіяль­ності тварини. Умовний рефлекс, набуваючи все більшого значення, поступово ста'є панівною формою регулювання взаємодії тварини з зов­нішнім середовищем. Вироблення набутої програми лише на основі узагальнення індивідуального досвіду тварини виявилася недостатньою. Отже, тварини виробили, особливий видовий спосіб формування на­бутої програми - формування системи умовних рефлексів, необхід­них для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Якщо раніше інформаційне регулювання здійснювалося через послідовність двох інформацій­них механізмів - генетичної програми і принципу зворотного зв'язку, то тепер залучається ще один механізм - інформаційна програма, що перетворило інформаційне регулювання тварин на ще більш опосе­редковане, аніж в інших живих організмах. Зворотний зв'язок корек­тує поведінку системи відповідно до набутої програми, що опосеред­кована генетичне заданою програмою. Така зміна характеру інформаційного регулювання стала можлива завдяки еволюційному розвитку нервової системи, у ході якого утворилися центри (голов­ний і спинний мозок) і спеціальні органи сприйняття (органи чуття), що виступили фізіологічною основою для появи набутої інформацій­ної програми. Формування та розвиток нервової системи перетворив­ся на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому присто­сувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру. Спонукальною основою поведінки тварини є її потреба - певний нестій­кий стан системи, зв'язаний з нестачею чи відсутністю усередині неї певних життєво необхідних факторів. Цей стан і обумовлює взаємо­дію організму з зовнішнім середовищем. Але тільки з появою цен­тральної нервової системи виникла здатність відобразити, відокреми­ти такий стан з безпосереднього акту взаємодії і викликати у тварини емоційне переживання, тобто викликати потребу в пристосувальній дії ще до виникнення самої дії.


Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварини - психіки, фізіологічною основою якої стало, як вважають, виникнення кори го­ловного мозку. Психіка, як зазначав Іван Павлов, не зводиться до сис­теми умовних рефлексів, а передбачає образне відображення дійсності. І хоча питання про те, на якому рівні розвитку живих істот виникає психіка залишається дискусійним, зрозуміло, що з того факту, що пси­хічне відображення властиве лише тваринам, які мають складну нерво­ву систему, ще не випливає, що наявність нервової системи - достатня умова для психічного відображення. Адже образ - це цілісне відтво­рення у психіці структури окремого предмета чи сукупності предметів, чи відносин між предметами чи їх станами. Образ має цілісний харак­тер і не може виникнути без синтезуючої, координуючої участі кори головного мозку, яка здійснює взаємозв'язок між окремими органами чуття і узагальнює інформацію, що надійшла від них, тобто психічне відображення не тотожне нейрофізіологічному і здійснюється у формі відчуття, сприйняття, уявлень, що притаманні всім вищим тваринам, які мають розвинуту кору головного мозку і органи чуття.

Психічне відображення - якісно новий рівень саморегулювання жи­вих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму, з іншого, - немає такої жорсткої залеж­ності, як на допсихічному рівні між певними подразниками та відповід­ною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції: один і той же самий образ може викликати різні реакції, і навпаки,- одна й та ж сама реакція може бути викликана різними образами. Відсутність жорсткої залежності між образами і реакцією організму забезпечила унікальну пластичність у взаємодії тварин і зовнішнього світу: їх реакція стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Сприй­няття та уявлення дозволили фіксувати не тільки окремі властивості об'єк­тивного світу, але й їх взаємозв'язок, а також зв'язок між предметами та сукупністю предметів, тобто виникло предметне мислення, що ще більше посилює схожість. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція - це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.




Аналіз форм розвитку інформаційного са­морегулювання дозволив з'ясувати, що будь- який новий інформаційний механізм гене-тично і актуально зв'язаний з попередніми механізмами. По-перше, інформаційний механізм виникає на основі попередніх механізмів. По-друге, функціонування інформаційного механізму можливо лише через взаємозв'язок усіх попередніх елементів інформаційного лан­цюга. Такий висновок дає можливість підійти до проблеми свідомості як до закономірного явища, що має природне походження і, тим са­мим, зняти з свідомості ореол надприродного походження.

Ще один висновок. Кожному рівню розвитку живих організмів від­повідає визначений механізм інформаційного саморегулювання. У про­цесі еволюції рослинного і тваринного світу механізм інформаційного саморегулювання постійно ускладнювався і набував дедалі більш опо­середкованого характеру (підсилювалася життєва значущість внутрі­шньої саморегуляції організму для вирішення вітальних завдань). Од­ночасно, існує принципова обмеженість розвитку такого механізму кордонами пристосувальної життєдіяльності. Тварина одержує інфор­мацію у повній відповідності зі станом її біологічних потреб і вико­ристовує її лише так, як необхідно для їх задоволення. Механізм само­регуляції, що склався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість, як якісна нова форма саморегулювання життєдіяльності, не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми са­морегулювання, якою і стає свідомість. Свідомість розглядається як якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання життєді­яльності. Розкрити її специфіку можна лише виявивши особливості людського способу буття у світі.

Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є прак­тика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина ство­рює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організа­ції, тобто створює культуру. Тому виникнення свідомості зв'язано, насамперед, з формуванням культури на основі практично-перетво­рювальної суспільної діяльності людей. З такого положення випли­ває ряд принципових висновків про природу свідомості.


По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, у світі первинної природи, а у соціокультурному середовищі, у світі олюдне­ної природи, то і елементи навколишнього середовища стають предметами людських потреб після того, як проходять процес перетворен­ня і набувають форми, що в самій природі одержати не можуть. Тому людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворе­ну. Людина, перетворюючи світ відповідно до власних потреб, орієнту­ється не на наявний стан речей, а на їх можливе існування. До того ж, орієнтуючись на можливе існування речей, людина, на відміну від тва­рин, прагне реалізувати ті можливості, які автоматично, стихійно в при­роді не можуть реалізовуватися, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те, чого ще немає чи не було, але мало чи може бути, тобто свідомість, відображає дійсність крізь призму можливостей. От­же, свідомість відображаючи та забезпечуючи процес перетворення лю­диною світу, є формою діяльно-творчого його відображення.

По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є ці­леспрямована і з необхідністю включає програму досягнення визначе­ної мети. Людська діяльність має суспільний, колективний характер і тому потребує закріплення, фіксації навичок, засобів, норм діяль­ності, а також норм поведінки та спілкування у особливих формах відображення. Функцію програмування людської життєдіяльності, за­кріплення її навичок, засобів, норм, передачу їх від одного покоління до іншого і виконує свідомість. Звідси випливає висновок про ідеаль­ну і суспільну природу свідомості, її ідеальність знаходить прояв у тому, що свідомість виступає своєрідним механізмом, засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) пе­ретворення об'єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що формується, функціонує і розвивається лише в про­цесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироб­лених суспільством форм колективної спільної діяльності, що спря­мована на створення, збереження і розвиток культури. Тому і не можна розглядати свідомість тільки як функцію головного мозку. Свідомість має цілісна людина за умови включення її у багатоманітний світ куль­тури через опредмечення і розпредмечення змісту світу культури в про­цесі діяльності і спілкування, присвоєння культурно-історичних до­сягнень людства.

По-третє, погляд свідомості на світ - завжди є поглядом з позицій культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб'єкта діяльності, який оцінює дійсність з точки зору того, чи задо­вольняє чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тому ще одна істотна властивість свідомості - фікса­ція певної позиції відносно до наявної ситуації, відокремлення себе як носія такої позиції, як суб'єкта активного ставлення до ситуації. Свідомість постає не тільки як здатність спрямувати увагу на предме­ти зовнішнього світу, але й здатність зосереджуватися на станах внут­рішнього духовного досвіду, що супроводжують цю увагу. Інакше, -свідомість такий стан людини, коли їй одночасно доступні і світ, і вона сама. Цю особливість свідомості глибоко розкрив Міраб Мамардашвілі, який образно схарактеризував свідомість як зоряну точку, таємничий центр перспективи, у якому миттєво узгоджується те, що пережив, що подумав, що побачив, що відчув. Свідомість перед­бачає, що акти: мислю, переживаю, бачу тощо, які викликані взаємоді­єю Я і зовнішнього світу, одночасно народжують акти: мислю, що я мислю, переживаю, що я переживаю, бачу, що я бачу тощо. Супровод­жуючі акти складають зміст рефлексії (від латин.: повернення на­зад) і самопізнання. Тварині також властива спрямованість на пред­мети зовнішнього світу, але біологічно злита з екологічною нішею, не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлек­сії та самосвідомості, що приводить до формування внутрішнього Я, відокремлює себе з природи і із спільності інших людей. Завдяки наявності Я, як синтезуючого центру свідомості, людина віддає собі звіт у тому, що бачить, переживає, відчуває і наділяє образи, які вини­кали у результаті психічних процедур, певним змістом. Тому свідо­мість властива лише людині. Звідси випливає ще один висновок про нетотожність свідомості і мислення. Свідомість не зводиться до пси­хічної процедури Я мислю, оскільки, з одного боку, включає крім розу­мових ще і емоційні, вольові, оціночні (моральні і естетичні) психічні процеси у їх єдності. З іншого боку, свідомість передбачає, що людина бере своє мислення під контроль самого мислення, тобто процедуру розуміння, чому про це мислить, чи є якась мета в її розумовій увазі до такого предмета, що і становить зміст рефлексії - необхідного компонента свідомості.


Свідомість - вища, специфічно людська форма саморегуляції взає­мовідносин з світом (зовнішнім і внутрішнім) - природою, суспіль­ством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та вико­ристанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у ви­робленні певного ставлення до світу - раціонального, емоційного, мо­рального і естетичного.

Свідомість має складний комплекс передумов виникнення і розвит­ку: біологічних (розвиток нервової системи і психіки), суспільно-істо­ричних (розвиток суспільства і культури, у якій зафіксовані форми і засоби практичної і духовної діяльності, спілкування) і індивідуальні (формування внутрішнього Я, власний життєвий досвід).



следующая страница >>