shkolaw.in.ua 1
Росія у відносинах з ЄС: український погляд
Андрій Кирчів
Політичний феномен Росії повною мірою відкрився у період розвалу Радянського Союзу, не ставши, втім, несподіванкою для політологів та інших дослідників проблем політики безпеки. Увібравши в себе основні риси неофеодальної держави дещо модернізованої нещодавно упокоєної імперії, Російська Федерація зосередила головні зусилля на двох генеральних напрямках, принципово тісно пов'язаних між собою: калитівському «собіранію земель рускіх» в солженіцинській інтерпретації «облаштування» - з одного боку, та повернення і закріплення статусу світової супердержави - з іншого. Отриманий спадок - правове правонаступництво СРСР, велетенська територія на просторі двох континентів з її природними багатствами, другий за величиною бойовий ядерний потенціал, зосередження основних джерел сировини, ринкових можливостей, індустріальних потужностей і закритих виробничих циклів (насамперед - ВПК) - ці та інші фактори стали доволі вагомим підґрунтям для провадження політики в обох із названих напрямків. Однак зростаюча потуга Заходу і швидкий перехід світу до практичного безроздільного панування порядку західного зразка де-факто позбавив Росію претензій на глобальному рівні, залишивши доволі широкий простір для маневру в регіоні Старого континенту та Східної Азії (в т.ч. і на власній території). Для самої Росії цей факт зовсім не означав відмову від амбіцій і, тим більше - перетворення в об'єкт політики. Прихід та утвердження при владі колишнього кадрового розвідника В.Путіна став практично втіленням політичної парадигми російської імперської державності з її жорсткою, нерідко мало передбачуваною внутрішньою та зовнішньою політикою, одноособовим правлінням, застосуванням воєнної системи наказів в економіці, підкорення демократичних інститутів (насамперед - ЗМІ та НУО) інтересам влади, яскравими фактами державного терору та ін. У практику політичних кроків міцно увійшли елементи шантажу, принципово неприйнятні для міжнародної спільноти, Тим не менше, на абсолютну більшість відвертих фактів порушення загальноприйнятих норм міжнародної політики доводиться закривати очі через необхідність домовлятися з їх порушником на благо національних/корпоративних інтересів або ж для запобігання ще гірших наслідків. Перед політичними стратегами світового масштабу постійно виникає запитання про те, яка саме Росія - сильна чи слабка - є найвигіднішим партнером. В контексті проблеми безпеки відповідь не є аж такою однозначною, як здавалося б на перший погляд. І на це є вагомі причини.
Росія і Центрально-Східна Європа

Велика, колись могутня, а нині уражена сотнями протиріч між метрополією та суб'єктами федерації країна, яка займає значну частину Євразійського континенту і все ще володіє потужним сировинним, промисловим, військовим, інтелектуальним та ринковим потенціалом, цілком логічно має право на чільні позиції в субрегіоні Східної Європи. Найбільш відчутними в напрямку реалізації цього права були і залишаються дії на просторах колишнього СРСР і усе ще існуючого СНД. Москва, схоже, навіть після офіційного приєднання до ЄС Литви, Латвії й Естонії, продовжує не погоджуватися з існуванням суверенітетів колишніх радянських республік і намагається всіма доступними способами обмежити їх, втягнувши в орбіту власної політики. Не зайвим буде пригадати, що на початку (а в окремих випадках - і до нинішнього часу) здійснення подібної політики відбувалося з мовчазної чи навіть озвученої згоди Євросоюзу, який боявся непередбачених і неконтрольованих ускладнень дисиміляційних процесів і не бажав вести окрему розмову з кожним з новоявлених суверенів. Забезпечення «захисту російських інтересів» здійснюється всіма наявними засобами з урахуванням міжнародної ситуації, національної специфіки і можливостей застосування найбільш ефективних інструментів тиску. У випадку з Україною, наприклад, навіть протягом двох останніх років чітко проглядається цілий комплекс кроків, що велися в цьому напрямку - від політичного пресингу і відкритих втручань у внутрішні справи з метою «корекції» неугодного курсу до енергетичної блокади, митних воєн і демонстрацій сили Чорноморського Флоту, вимог перегляду євроатлантичної зовнішньополітичної стратегії і синхронізації кроків на міжнародній арені. У контексті подібних дій наступне посилення Росії з одночасним поступовим возведенням великодержавного шовінізму в ранг фундаменту державної політики є відкритою загрозою для субрегіону Східної Європи. З іншого боку, з міркувань політики безпеки, окремі напрямки діяльності Російської держави вкрай потребують саме додаткових зусиль. Насамперед, це стосується зміцнення далекосхідних кордонів з метою запобігання масових і безконтрольних нелегальних міграцій, боротьби з організованою міжнародною злочинністю, перекриття каналів торгівлі зброєю, наркотиками, «живим товаром», обмеження і припинення діяльності неонацистських, расистських і інших екстремістських формувань. Завдяки рішучішим крокам у перерахованих напрямках загальний клімат у сфері безпеки східноєвропейського субрегіону може помітно покращитися.

Залежна Європа

У геополітичному аспекті доля зіграла з країнами Старого континенту злий жарт. Унаслідок багатовікових політичних катаклізмів і збурень, найрозвинутіша його частина (в економічному, політичному і соціальному сенсі) виявилася майже позбавленою необхідної сировини, у першу чергу - життєво необхідних для сучасної промисловості нафти і газу. У такий спосіб сформувалася природна залежність демократичних країн Західної і Центральної Європи від «нафтового диктату» власника наразі невичерпних запасів «рідкого чорного золота», яким виявилася сучасна Росія. Наскільки могутнім впливом володіє газонафтовий м'яз Москви, Заходу довелося переконатися на зламі 2005р. Уперше за багато років, відчувши холодний подих енергетичної кризи й усвідомивши уразливість їхніх країн, лідери ЄС щосили зайнялися пошуком альтернативних джерел постачання нафти і газу. Завдання аж ніяк не з легких, якщо врахувати, що подібні заходи мають потребу в солідних інвестиціях часу і грошей, а охоплений кільцем військових конфліктів нафтоносний Близькій Схід цілком закономірно перебуває в зоні реалізації національних інтересів США. Чорноморський шлях каспійської нафти - проект коштовний і, знову ж таки, значною мірою контрольований силами ЧФ Росії, що помітно знижує його надійність. У підсумку, поки що доводиться домовлятися з тією ж Росією, свідомо йдучи на серйозні поступки та несучи політичні (і економічні) втрати. Ситуація зобов'язує Європу бажати сильної Росії тільки до межі забезпечення її внутрішньої стабільності і передбачуваності зовнішньополітичного курсу, що, на думку європейських владних еліт, зможе гарантувати безперебійні постачання необхідної сировини згідно з домовленостями.

Проблемною з погляду відносин у системі ЄС-Росія залишається «західна територія» останньої - Калінінград (Кенігсберг). «Вмонтований» у післявоєнну конструкцію Європи незрозумілий анклав далекої РСФСР мав цілком зрозуміле ідеологічне і воєнно-стратегічне призначення. Зараз цей «острів Рад» серед європейського моря є рудиментом старої системи противаг на міжнародній арені, що, втім, не заважає йому, за сумісництвом, виконувати роль об'єкта торгів і спекуляцій з боку Російської Федерації щодо пільгового візового режиму, обмежень програмної діяльності НАТО в регіоні Балтики й обмеження прав російських громадян у контексті європейських норм. Виходячи з такої ситуації, посилення Росії пропорційно буде супроводжуватися зростаючим дипломатичним і іншим видами тиску на сусідні з анклавом країни Балтійського субрегіону, що вкрай небажано для клімату безпеки в цій частині Європи.
Боротьба за лідерство

Особлива позиція Росії в регіональних конфліктах уже тривалий час залишається головним болем світової політики. У «путінський період» і розпал чеченських кампаній вона проявилася в особливо радикальній формі. Головну складність у переважній більшості випадків формує той факт, що аргументом «окремої точки зору» і забезпечення «захисту національних інтересів» служить російський військовий контингент Миротворчих Сил ООН. Прикладів вистачає - від «дивного» захоплення аеропорту російськими десантниками під час останніх воєнних операцій на Балканах до непрямої, але явної підтримки військовими засобами сепаратистських сил у Придністров'ї, Абхазії, Осетії, Карабаху й інших гарячих точках периметру колишнього Радянського Союзу. Безпрецедентна пропагандистська кампанія, розгорнута відповідними службами психологічних операцій Чорноморського Флоту, і відкриті військові провокації (несанкціоноване висадження морського десанту під час навчань, похід військової техніки до українських маяків, криза на Тузлі та ін.), спрямовані на посилення впливу Російської Федерації на Кримському півострові і неприховану підтримку сепаратистських рухів у Кримській Автономії України. Найчастіше для ефективного проведення подібного роду діяльності експлуатуються прийоми «відродження історичної пам'яті»: ідеї панславізму, слов'янського братерства, єдиної батьківщини (у т.ч. і СРСР), спільності інтересів на тлі «ворожого Заходу», «агресивного блоку НАТО й експансіоністської політики США», інші політичні штампи епохи радянського неоколоніалізму і «холодної війни». Згадані вище дії, у комбінації з втручаннями в хід виборів з метою організувати перемогу проросійських сил і маріонеткових режимів у країнах СНД, економічним тиском з політичною метою, натяки про «право захисту національних інтересів усіма наявними в наявності засобами», мають на меті відновити своє безроздільне панування на просторі «урізаного» СНД із метою недопущення продовження процесів демократизації, євро­атлантичної інтеграції і наступної за ними фактичної реалізації суверенітетів держав, які перебувають нині в зоні «життєвого простору» Росії. Утримуючи в сфері свого впливу цей політичний конгломерат, РФ усе ще сподівається на повернення собі статусу супердержави.

З цією же метою використовується членство країни в Раді Безпеки ООН і організована з 2001 року всесвітня боротьба з міжнародним тероризмом. Щодо останнього, то наслідком участі Росії в кампанії проти ісламського фундаменталізму й екстремізму стала «індульгенція» на терор у Чечні. Рішення внутрішніх політичних проблем шляхом повномасштабної війни у власній країні, супроводжуване злочинами проти людства, відбувається при гробовому мовчанні офіційних міжнародних правових інституцій, обов'язком яких є власне захист прав людини. Втім, те саме відбувається і у випадках з Іраком та Палестиною. Повна заміна міжнародного права правом сили стала особливістю нинішнього світу політики. У випадку з Росією справа тільки частково стосується мусульманської складової проблеми. Адже в Іраці та Ірані офіційна Москва дуже ретельно оберігає власні інтереси, нерідко потураючи існуючим антидемократичним підвалинам і зневажаючи введені ембарго та позицію ООН. У цьому - теж «особлива думка» Росії, розрахована як на захист економічної вигоди, так і на формування іміджу наддержави. СНД, ЄЕП, Ташкентський договір, Євразійська співдружність та інші існуючі і проектні конструкти належать до інструментарію цілком ефективного піару політичних і інших потенційних можливостей Росії і спроб протиставлення хоч чогось налагодженій системі євроатлантичних інституцій. Більше того: вони представляють стратегію зовнішньої політики країни у випадку зростання її могутності.

Викрадення в Катарі Яндарбієва, реакція В.Путіна на вбивство російських дипломатів в Іраці («Найти и уничтожить преступников!”) і недавній «радіоактивний хвіст» в справі отруєння Литвиненка (відразу пригадалося дворічної давності отруєння майбутнього президента України) свідчать про відкрите повернення Росії до напівзабутої практики фізичного винищення опонентів курсу Кремля. Усе це, разом із відвертою декларацією творення енергокартелю з арабським світом і переходу до диктату на світовому рівні вимагає негайних адекватних і ефективних політичних кроків з боку світового співтовариства, і насамперед - ЄС.

Є, втім, у такій ситуації і позитивні елементи. Світовим і регіональним центрам сили, і перш за все - США і ЄС - все-таки доводиться рахуватися з думкою та інтересами країни, що володів другим за величиною у світі бойовим ядерним потенціалом і іншими не менш переконливими аргументами. А раз так - коригувати власну політику, беручи до уваги «побажання» не тільки Росії, але й інших країн Центральної і Східної Європи, які входять у зону прогнозованих і реальних конфліктів інтересів.
Російсько-українські відносини

Геополітичне положення України в контексті зростаючої динаміки реалізації зовнішньополітичних концепцій ЄС і Росії з одного боку, і не настільки динамічних позитивних змін у її власній політиці - з іншого, перетворює можливі вихідні переваги в уразливі точки національної безпеки. Тобто, замість суб'єкта зі статусом genius loci і диспетчера субрегіону Центральної Європи, Україна, в силу обставин і неспроможності, все частіше виступає як об'єкт суперечок за сфери впливу між Росією та ЄС. Останній у цьому виявляє далеко не таку завзятість, як його візаві (за винятком, хіба що, Польщі, для якої надійна і сильна у всіх аспектах сусідня Україна є життєвою необхідністю). Виходячи з цього можна припустити, що посилення Росії і реально існуючої загрози застосування нею нафтогазових вентилів для ведення більш переконливої політики може привести до помітної поступливості Заходу, що, насамперед, позначиться на зростанні російського впливу на Україні.
Перспективи українсько-білоруської співпраці

Впродовж останніх півроку, внаслідок радикального погіршення білорусько-російських відносин, офіційний Мінськ опинився у винятково несприятливому становищі. Країни західних демократій, у першу чергу - сусідній Євросоюз, не сприймають режим Лукашенка як потенційного партнера. Найбільш логічним в плані перспектив співпраці для Білорусі виглядає пошук можливостей для налагодження нових тривалих контактів для співпраці з пост-помаранчевою Україною. Цьому, окрім економічного підґрунтя і доцільності, сприяє східно-орієнтована позиція уряду Януковича, базована на значному впливі Москви і заяложених тезах необхідності реанімації СНД та нагальній потребі формування фінансово-економічного союзу у формі ЄЕП. Формат українсько-білоруської співпраці може набути несподівано цікавого змісту, якщо такі взаємини стануть альтернативою до «керівної і спрямовуючої» ролі Російської Федерації та її панславістських проектів. Є всі підстави вважати, що за такої версії розвитку подій Кремль зробить все від нього залежне, аби подібна модель українсько-білоруських відносин не відбулася.

\

\