shkolaw.in.ua 1

Реферат на тему:


“Поняття Реформації”





Тенденції культурного розвитку, започатковані епо­хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За­хідної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо­ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус­пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре­формації. Реформація (в перекладі з латинської — пере­творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк­ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов­но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат­ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, пра­целюбності, організованості, політичної культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського пра­ва, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на две­рях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практи­ки продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це по­клало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Проте­стантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.


Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змі­нила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й до­тепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організува­ти могутній спротив. Головними її знаряддями стали ор­ден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями про­ти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було впер­ше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострен­ня віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну те­матику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху­дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Альбрехт Дюрер (1471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні пи­тання образотворчого мистецтва про перспективу та про­порції. Творчість цього художника пройнята духом свобо­ди, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конф­ліктів, нестійкості всього земного. Це виразно прогляда­ється в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апо­столи".


Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні тра­диції умовностей та орнаментальності і створити реалі­стичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетич­ного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гос­троти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.

Специфіка культури доби Реформації полягає у по­єднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуаль­них колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики ви­робляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро­ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Нью­тона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Ра­ціоналізм (від лат. — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак­тичний) — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислен­ня, яке в свою чергу надає людському існуванню справж­нього сенсу. В контексті ра­ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктив­ний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіриз­му закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний ме­тод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціо­налістичного світогляду в контексті розвитку експеримен­тального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.


У художній культурі періоду Реформації сформува­лися два стилі — бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. “бароко” — дивний, химерний) на­стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага­тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар­кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра­матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек­спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди­намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо­гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при­вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від­родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас­тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу­ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра­жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара-ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак­ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис­тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).


Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро­дою класицизм (від лат. — зразковий), який пе­режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб­солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра­ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по­діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — коме­дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі­шування трагічного і комічного, величного і простого, су­воро дотримувався закон "трьох єдностей" — дії, часу, міс­ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо­в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас­тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який ут­вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур­но-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу сві­домості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "ви­сокого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спо­кою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, вико­ристанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціаль­них низів як представників розуму і здорового глузду.


О.З. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро­мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс­тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту­лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга­дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про­світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу­чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних ри­сах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед­ливості", рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до­помогою якого можна перевернути всю систему громад­ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот­ра готувала собі ідейні засади приходу до влади.


Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Про­світництва була безмежна віра в перетворювальні можли­вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит­ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про­сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен­ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по­кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насампе­ред тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. вис­тупала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класо­вий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася вла­дою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу­азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.


2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифео­дальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національ­ним відродженням, особливими стимулами для яких ста­ли гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщи­ни в Україні.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо­стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак­тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно­ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес­тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе­редніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню­вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт­во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі­заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро­стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про­світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис­тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні­стю винахідливого героя.


Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су­спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а при­близно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.

Література

Зарубіжна та українська література. Підручник. – К., 2001.

Всесвітня історія. – К., 2000.