shkolaw.in.ua 1

О.О. Божко (Кривий Ріг)


РОЗБУДОВА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

З ПОГЛЯДУ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
Державотворчі процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, звертають увагу дослідників та й просто зацікавлених громадян на аналогічні процеси, які відбувалися у минулому нашої держави. Тому не випадково, що досить жвавими на тепер є дослідження політичної історії Гетьманщини та, особливо, тих державних утворень, які виникали протягом Українських національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років. Звичайно, Гетьманат П.Скоропадського не є винятком.

У даній статті ми намагатимемося розглянути спробу розбудови українського війська, зроблену діячами Гетьманату протягом квітня – грудня 1918 року, як її бачив сам керівник Української Держави гетьман Павло Скоропадський. Особливо актуальною ця тематика є сьогодні, коли в Україні відбувається процес реформування армії на професійних засадах.

Розбудова збройних сил Другого Гетьманату, як власне і самої Української Держави, відбувалася у важких умовах окупації українських територій австро-німецьким військами, які опинилися тут внаслідок Брест-Литовського миру, укладеного між Центральними державами та УНР. Ними територія України була поділена на дві зони окупації: до австро-угорської входили частина Волині, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії, до німецької – решта губерній, а також Таврія і Крим1. Взагалі, описуючи умови, в яких опинилася країна, П.Скоропадський писав: «…с немцами дело еще шло, с австрийцами же дело не клеилось, так как там грабеж просто-напросто был узаконен, и всякие мои разговоры с австрийскими представителями ни к чему не вели»2. Перспективи взаємин союзників із гетьманським режимом та його подальшу долю визначала здатність уряду забезпечити виконання договірних зобов’язань по поставках продовольства та сировини. Формально Гетьманат отримав суверенний статус, однак німцями він розглядався як фікція дружньої держави3. Як згодом зазначав Павло Петрович, йому було надзвичайно важко бачити німців фактичними господарями в Україні, але разом з тим він усвідомлював, що лише вони могли допомогти йому у той момент. Сам гетьман наступним чином охарактеризував німецьких військових, що знаходилися на території України: «Военный класс пришел к нам безусловно честным. Высшее командование ни в какие спекуляции не входило, лично не сочувствовало им, в политическом отношении все эти Эйхгорны, Греннеры и ближайшие их помощники требовали исполнения Брест-Литовского договора, все же новые требования считали излишними»4.


Однак, знаходячись в умовах постійного контролю з боку окупаційної влади, гетьманові доводилося узгоджувати з нею різні кроки своєї політики, в тому числі – і створення власної армії. Намагаючись вирішити питання формування збройних сил, Скоропадський постійно отримував відмову від начальника штабу головного командування німецьких військ в Україні генерала В.Гренера. «Немцы вначале не хотели допускать украинской армии… Конечно, тут была боязнь, как бы я, сформировав при их помощи армию, не пошел против их самих. Это было даже при желании мудрено»5. Сам же В.Гренер заперечував необхідність створення української армії, вказуючи на те, що в країні і так знаходяться німецькі війська, які не допустять нічого противного уряду в середині країни, так само і щодо північних кордонів, по відношенню до більшовиків. Генерал лише дозволив утворити невеликий загін у дві тисячі чоловік для підтримання порядку у Києві та для особистої охорони гетьмана. Скориставшись принаймні цим, гетьман віддав наказ здійснити набір серед хліборобів та сформувати Сердюцьку дивізію, начальником якої призначив генерала Клименка6.

Приступаючи до формування української армії, П.Скоропадський чималу увагу приділяв її господарчому забезпеченню. У своїх спогадах він писав, що на Україні залишилися запаси всілякої зброї, снарядів та різноманітного майна від діючих армій. Цих запасів вистачило б на спорядження не однієї, а кількох крупних армій7, і якби не були прийняті швидкі заходи, то майно, яке було особливо цінним у той час, могло розтаяти без будь-якої користі для держави. Описуючи матеріальну базу майбутніх збройних сил, гетьман зазначав: «Оружия и всякого имущества было довольно, но оно было разбросано по всей Украине. Казарм не было, так как старые хорошие были заняты немцами и австрийцами, остались лишь полуразвалившиеся, или же их совсем не хватало. Заготовок по продовольствию и фуражу не было, нужно было заготовлять. Министры относились, особенно первое время, чрезвычайно отрицательно к вопросу формирования армии и урезывали всюду ассигновки, не давая тем самым возможность стать армии в денежном отношении на твердую ногу»8. Взагалі, позиція міністрів була напрямлена проти всього військового, і тим самим, проти створення армії. «Большинство совета не верило в возможность из этого распропагандированного населения выработать настоящих солдат. …не верили в возможность иметь хороший кадр офицеров и не рассчитывали на бессребренность наших интендантских органов. Исходя из этого взгляда, они решили выделить все имущество, оставшееся после распадения бывших армий, и передать его в ведение особенного уполномоченного по делам имуществ»9. Уповноваженому були надані величезні права, і на цю посаду Рада міністрів висунула Ю.Кістяковського. П.Скоропадський відзначав, що дана система хоча й мала значне підґрунтя, але була невірною у своєму корені, адже у такому випадку, за існуючої позиції міністрів, військове міністерство стало ніби нерівноправним, воно було позбавлено свого власного майна і було змушене звертатися до уповноваженого, що при взаємному недовір’ї створювало лише суперечки та втрату часу, до того ж, не рідко майнові справи доходили навіть до самого гетьмана.


Труднощі з продовольством П.Скоропадський вбачав ще й у тому, що німці перехоплювали потяги, які направлялися в українські частини, і наголошував, що особливо цим займалися австрійці. Загалом, пояснюючи своє ставлення до питань побутового забезпечення армії, писав: «Я считал, что при существующей тогда большевистской и всякой другой, мало от нее отличающейся, пропаганде можно формировать надежную армию только тогда, когда все условия для создания этой армии будут хороши»10.

Станом на квітень 1918 року важко було говорити про існування української армії як такої, були лише окремі військові формування. Адже 3 січня того ж року Центральна Рада прийняла «Закон про утворення українського народного війська», відповідно до якого існуюче військо повинно було демобілізуватися, а регулярна армія скасовувалася цілком. 4 січня закон був підтриманий наказом генерального секретаря військових справ М.Порша про повну демобілізацію11. Тож нова розбудова збройних сил Української Держави покладалась на військове міністерство, на чолі якого став генерал О.Рогоза. Своє враження від успадкованого гетьман описує наступним чином: «Военное министерство того времени было набито неподходящими людьми. Это были авгиевы конюшни, которые нужно было, за малым исключением, основательно чистить»12. «…там не было в настоящем смысле военной организации. Какие-то молодые люди носили мундиры разных чинов и покроев, но были ли это военные и офицеры в частности, никому не было известно. Эта компания занималась больше политикой, нежели порученным им делом»13. Так, згодом виявилося, що антиурядові прокламації, які час від часу з’являлися серед населення, друкувалися у міністерській типографії.

Особливо гостро турбувало гетьмана кадрове питання, професійність та дієздатність офіцерів. «Лучшее кадровое офицерство было перебито еще за время войны, а затем во время нашествия большевиков. Большинство теперешнего офицерства – производство военного времени. Наши школы прапорщиков во время войны были, в большинстве случаев, из рук вон плохи. Они выпускали молодежь, совершенно не знающую военного дела и, главное, совершенно не воспринявшую военного мировоззрения и офицерских понятий»14. Тому одним із перших наказів П.Скоропадського було відновлення кадетських корпусів, адже на його думку, в них виховна частина стояла значно вище, ніж в установах міністерства народної освіти15. Щодо політичної орієнтації вищого офіцерства, яке перебувало у Києві і могло бути використаним у військовому будівництві, зокрема у головному управлінні Генерального штабу, гетьман зауважував: «все они стояли исключительно за добровольческую армию генерала Деникина, против которой я ничего не имел. Но эта ориентация мне совершенно не подходила, так как там тогда проповедовалось полнейшее отрицание Украины»16. Причиною ж недостатку у досвідчених військових кадрах називав те, що у той момент, коли підходящих офіцерів вистачало, він не міг добитися від німців згоди на формування корпусів, а тим часом вербувальні бюро Денікіна набрали багатьох із них до себе у добровольчу армію17.


Проте, не дивлячись на перші невдачі у переговорах з німцями, П.Скоропадський продовжував домагатися дозволу провести програму Центральної Ради, за якою вона відмовлялася від доктрини «народної міліції» і затвердила план реорганізації армії, що мала складатися з 8 корпусів та 45 дивізій кінноти18. Німці довго не погоджувалися, але нарешті в кінці травня гетьман отримав дозвіл від «Оберкомандо» на формування корпусів, командний склад яких був уже на половину набраний. Для формування армії була прийнята територіальна система. Вісім корпусів (по одному на кожну губернію) лягали доволі легким тягарем на Україну, лише 0,05% мирного населення призивалися у війська19. З цього приводу гетьман писав: «В уставе по воинской повинности решено было сделать некоторые изменения в том смысле, что главная тягота службы ложилась на имущественный класс. Мы считали, что это единственное средство обезопасить себя от большевизма. Хотя, по опыту Сердюцкой дивизии, этот способ комплектования новобранцев у нас, в конце концов, вряд ли принес бы существенную пользу, как это и оказалось впоследствии. Дело в том, что мало есть людей, в двадцать лет обладающих какой-нибудь собственностью, а если родители их состоятельны, то это еще не значит, что дети не подвергнуты заразе большевизма»20.

Стосовно сформованих частин із українських військовополонених, які знаходилися у німецьких та австро-угорських таборах, П.Скоропадський висловлювався наступним чином: «Я по опыту знал, что из военнопленных, пробывших в большинстве несколько лет в плену, особого толка не выйдет… Это были люди, которым совершенно не хотелось драться против большевиков... Кроме того, я совершенно не был убежден в том, что они воспитывались в желательном мне духе»21.

У липні почалося формування загонів із хліборобів та «кращих елементів» під наглядом губернських старост у Київській, Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях. У деяких місцях ці формування, за оцінками гетьмана, були дуже вдалими. Звичайно, це залежало від енергії та турботи місцевого начальства, як зазначав Скоропадський22.


Роблячи оцінки першого етапу роботи свого уряду, глава Української Держави зазначав: «Устав о воинской повинности прошел, в ноябре ожидался набор, некоторые части уже формировались причем… формирование это шло великолепно, подбор офицеров был прекрасный, а новобранцы молодец к молодцу, большинство из семей зажиточных крестьян. Размещены были некоторые полки неважно, но все-таки терпимо. Некоторые части я осмотрел, и должен сказать, мое сердце радовалось, глядя на то, как быстро, при правильной постановке дела, наша молодежь воспринимает военную дисциплину. Части, которые я осмотрел, ничем, в смысле подготовки новобранцев, не отличались от частей старой императорской гвардии»23.

Але далеко не у всіх частинах української армії справа стояла так добре, і це приводило гетьмана у відчай. Німці нічого не мали проти формування 8 корпусів, але в той же час вони утримали усе необхідне для цього. «Со всех сторон Украины, со всех корпусных штабов шли самые тревожные сведения, и я видел ясно, что если так будет продолжаться, армии не будет к весне. Лично же мне рисовалась картина, что именно к весне эта армия нам будет особенно нужна для активного противодействия большевикам с севера и для удержания порядка в стране». Гетьман вважав, що єдина можливість досягти бажаного – це, щоби німці отримали офіційний наказ згори, аби інтереси української армії виконувались так само, як і німецької та австрійської. Для досягнення цього, гетьман вирішив здійснити поїздку до Берліну24. Після повернення звідти, у Києві закипіла робота: почалося формування добровольчих частин, пройшов закон про формування Особливого корпусу. Але найголовніший результат гетьман вбачав у тому, що німецьке «Оберкомандо» енергійно пішло назустріч у справі формування та постачання призначених частин25.

Щодо формування офіцерських формувань, то метою Особливого корпусу було у відповідний момент наступити на більшовицьку Росію. Існував план досягти домовленостей із Красновим, а оскільки німці висловлювали наміри із заходу також перейти у наступ, спільними зусиллями всіх трьох армій потіснити більшовиків. З іншої сторони, гетьман прагнув, аби усі центри були унебезпечені від будь-яких випадковостей, і для цього у великих містах, особливо у Києві, формувалися офіцерські дружини. Умовою вступу до них була анонімність, а єдиним призначенням – підтримання порядку та боротьба з усіма формами більшовизму. Крім того, оскільки у корпусах української армії, які тільки-но формувалися, були лише одні кадри, оскільки призовники повинні були прибути лише у листопаді, на нараді із корпусними командирами був відданий наказ сформувати негайно у кожному із 48 полків по одній сильній офіцерській роті, яка була б добре споряджена кулеметами. Головне призначення цих рот було підтримання порядку в провінції. Стосовно тих офіцерів, які не співчували Україні, то їм було дозволено вступати до Особливого корпусу, чини якого зберігали російську форму з погонами (так само було і в міських дружинах), решта офіцерів могла вступати до українських корпусів. «Следовательно, казалось, никакого насилия над убеждениями не было, цель же для всех общая – поддержание порядка… Тем не менее с первого же дня начались всевозможные осложнения… появились… представители армии Деникина, которые проповедовали, что все эти части должны признать власть Деникина. Это вносило в офицерскую среду раскол… среди частей, признавших Деникина, пошла агитация против существующего правительства… все, что я старался избежать, как назло, искусственно провоцировалось»26.


Подальшу розбудову української армії перервало антигетьманське повстання, яке підняла Директорія УНР на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Німецькі війська дотримувались нейтралітету, оскільки у самій Німеччині почалася революція, і вони невдовзі почали повертатися на Батьківщину. Щодо збройних сил Української Держави, то призов новобранців не встиг відбутися, адже був запланований власне на листопад, а існуючі частини розділилися на два табори: одні перейшли на бік Директорії, офіцерство – на сторону Денікіна, решта – просто розійшлася.

Стосовно самого П.Скоропадського, то уже в еміграції він наступним чином оцінив дії свого уряду та ситуацію, яка склалася наприкінці його правління: «Мы сделали крупную ошибку, принимая в военное министерство старых деятелей, которые привыкли работать только в известных условиях организованного государства и армии, а выбираться из трудностей, в которых мы тогда находились, и самим творить заново были не в состоянии»27. «Я признаю свою вину и вину военного министерства и всего высшего командного состава в том, что мы полагали, что немцы будут стоять до поздней весны, и мы успеем сформировать настоящую армию, по последнему слову военного искусства. Мы не учли, что в Германии будет революция, которая изменит все положение»28.

Беручи до уваги викладені вище думки гетьмана України, можна зробити висновок, що П.Скоропадським протягом квітня – листопада 1918 року були зроблені потужні та виважені кроки у справі розбудови збройних сил Української Держави, які враховували як переконання самого гетьмана, так і особливості державного устрою Другого Гетьманату. Можливо, якби не складні обставини в країні та деякі прорахунки уряду, власна українська армія була б сформована та змогла б вже незабаром протистояти радянським військам, і в результаті зберегти українську державність*.
ПРИМІТКИ:

1 Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського з погляду німецько-австрійських союзників // Український історичний журнал. – 2008. - № 4. – С. 45.


2 Скоропадский П. Воспоминания: конец 1917 года по декабрь 1918 года // Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918). – К., Філадельфія, 1995. – С. 184.

3 Пиріг Р.Я. Вказана праця. – 2008. - № 4. – С. 38.

4 Скоропадский П. Вказана праця. – С. 245.

5 Там само. – С.190.

6 Там само. – С. 179.

7 Там само. – С. 186.

8 Там само. – С. 188.

9 Там само. – С. 187.

10 Там само. – С. 269.

11 Литвин С. Військо Центральної Ради: злочинна недбалість чи поріг можливого? // warhistory.ukrlife.org/1_3_07_4.htm

12 Скоропадский П. Вказана праця. – С. 178.

13 Там само. – С. 185.

14 Там само. – С. 179.

15 Там само. – С. 180.

16 Там само. – С. 181.

17 Там само. – С. 188.

18 Литвин С. Військо Центральної Ради: злочинна недбалість чи поріг можливого? // warhistory.ukrlife.org/1_3_07_4.htm

19 Скоропадский П. Вказана праця. – С. 179.

20 Там само. – С. 186.

21 Там само. – С. 189.

22 Там само. – С. 300.

23 Там само. – С. 268.

24 Там само. – С. 269.

25 Там само. – С. 282.

26 Там само. – С. 298-299.

27 Там само. – С. 182.

28 Там само. – С. 178.

Від редакції

*Нагадаємо, що українська державність за підсумками Громадянської війни 1917-1922 рр. ствердилася у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).