shkolaw.in.ua 1
Оксана Кіт


Особливості інтерпретації образу Жанни д’Арк

у драматичній літературній традиції
Ще за життя Жанни д’Арк про неї складали легенди, а в подальшому зі сплаву тих легенд та історії народився варіативний у своїх художніх втіленнях традиційний образ – Жанна д’Арк героїня багатьох літературних творів, що стала символом героїзму, національного духу та патріотизму. Цей образ перегукується із образами міфологічних дів-войовниць, героїв-воїнів, які так само були наділені містичним натхненням. Цей образ рятівниці Франції став символом відродження національної самосвідомості. Її доля не залишила байдужими цілі покоління мистців, які присвятили їй свої творіння.

Хоча конкретний історичний образ суттєво обмежує фантазію та творчу сваволю письменника, тримає його у строгих рамках заданої конкретності, та все ж, незважаючи на цей, здавалося б, нестерпний для творчої особистості тиск, письменники, тим не менше, з задоволенням звертаються до таких образів. Причини цього явища криються, очевидно, в тому творчому потенціалі, який закладений в образі майже будь-якого значного історичного персонажа. Історична особистість – це завжди явище своєї епохи, хоча кожен письменник, звертаючись до образу, дивиться на особистість з точки зору свого часу. В тому, як інтерпретується який-небудь героїчний вчинок в художньому творі, виявляється світоглядна суть підходу до нього.

Визначальною ознакою, яка характеризує образ діви-войовниці Жанни д’Арк в будь-яких його інтерпретаціях, є героїзм. Проблема героїчного начала в окремій людині і героїзму в цілому існує з того часу, як людина стала мислячою: подвиг завжди спонукає свідків та сучасників до його інтелектуального осмислення. А багаторазові спроби повторити у тій чи іншій формі фабулу про Жанну пояснюються, очевидно, тим, що в даному випадку кожна нова інтерпретація – це нова концепція, що виражає історичне мислення її автора. Історія Жанни д’Арк ніби створена для таких різнорідних концепцій: тут є матеріал для оптиміста і скептика, для філософа і письменника-натураліста, для романтика і реаліста.


Стосовно ж драматичної літературної традиції, то Жанна д’Арк зробила чудову театральну кар’єру. Вперше вона з’являється на сцені в 1435 році в «Містерії про облогу Орлеану», що налічувала 20 529 віршів і, можливо, належить перу Жака Мілле. В наступні століття в європейській літературі з’явилася порівняно невелика кількість творів про французьку національну героїню: у XVI ст. – дві, XVII ст. – три та XVIII ст. – вісім п’єс. Тридцять чотири п’єси про Жанну д’Арк з’явилися в період з початку ХІХ ст. до 1870 років, і сорок вісім – в останнє тридцятиліття того ж століття. Багатьох авторів надихнув своєю романтичною трагедією Ф. Шиллер. Під час підготовки беатифікації [1909], а потім канонізації [1920] інтерес драматургів та письменників до Орлеанської діви посилюється, в 1909 році налічується не менше сімнадцяти п’єс. У період між двома світовими війнами, після канонізації, написано двадцять дев’ять п’єс, а починаючи з 1945 року – дев’ятнадцять. Для дослідження нами вибрано ті драматичні твори європейських письменників, що з точки зору естетичної досконалості є етапним явищем для еволюції образу французької національної героїні.

Звертаючись до історії різних європейських країн у Ваймарський період своєї творчості, Фрідріх Шиллер створює «Орлеанську діву» [1801], найліричніший зі своїх драматичних творів, взявши за основу історію життя і смерті французької народної героїні Жанни д’Арк. Художній метод та стильові особливості драматургії Ф. Шиллера у цей час суттєво змінюються. Особливої ваги в його творчості набувають принципи аналітичної драми, яка дає не «картини світу», а динаміку «моменту», усі мотивування в ній відносяться до передісторії подій і на сцені власне розігрується «останній акт».

Трагедія «Орлеанська діва» була задумана автором як твір класицистичний, що й вплинуло на інтерпретацію образу Жанни д’Арк. Класицизм, як відомо, вимагав наслідування античного мистецтва, проте, як вважав Шиллер, стилізація під античність віддаляла мистецтво від дійсності. У зв’язку із цим у статті «Про наївну та сентиментальну поезію» Шиллер чітко сформулював своє розуміння об’єктивної, історично зумовленої різниці між античним та новим мистецтвом. Людина античності жила на тому щаблі суспільного розвитку, коли її характер був гармонійно єдиним. Людину ж нового часу відрізняла відсутність такої цільності. З цієї концепції випливає таке зображення людського характеру, в якому б розкривався його дуалізм і внутрішнє протиріччя. Таким чином, у змісті трагедії маємо конфлікт як суспільно-політичний, так і конфлікт у душі героїні – внутрішній, етичний.


Трагедія «Орлеанська діва», в основному, написана і побудована за естетичними принципами драматургії німецького класицизму, який передбачав закриту форму, п’ять дій із визначеними функціями, білий вірш, піднесений, часто патетичний стиль. Окрім того, Шиллер також ввів у свій твір і деякі елементи, що об’єктивно співпадали з окремими рисами романтичної літератури, яка все гучніше і гучніше заявляла про себе у той час: вибір історичного сюжету з епохи Середніх віків, типово романтична сцена з таємничим Чорним лицарем, лірична композиція драми. Це підтверджує і підзаголовок «романтична трагедія», своєрідна перестраховка автора, у зв’язку з тим, що «конкретний життєвий» матеріал, покладений в основу твору, потребував постійного вивільнення з-під нормативної поетики класицизму.

Насичений, колоритний, різносторонній і динамічний образ Жанни д’Арк у романтичній трагедії Ф. Шиллера відповідав вимогам класицизму, був носієм ідей і моральних цінностей самого автора і водночас забарвлений новими віяннями часу. Безперечно, трагедія видатного німецького просвітника зайняла належне місце в галереї іномовних літературних інтерпретацій образу французької народної героїні.

Як справжній новатор Бернард Шоу виступив у галузі драматургії, утвердивши в англійському театрі новий тип драми – інтелектуальну драму, в якій основне місце належить не інтризі, не захоплюючому сюжетові, а тим напруженим суперечкам, гострим словесним поєдинкам, які провадять його герої. П’єса-хроніка Б. Шоу «Свята Іоанна» [1923] значною мірою була відповіддю на канонізацію Жанни д’Арк католицькою церквою 16 травня 1920 р. – драматург вважав це актом великого лицемірства. Образ Жанни, бажаючи позбавити її романтичних і мелодраматичних рис, англійський драматург створив у полеміці зі своїми попередниками, особливо із Ф. Шиллером, якому не прощав порушення історичної точності та надмірної романтизації героїні. Історії художнього перевтілення цього образу Б. Шоу присвячує окрему статтю під заголовком «Діва у літературі» в обширній передмові до п’єси.


Історична п’єса «Свята Іоанна» – хроніка в шести частинах з епілогом відображає чарівний образ простої селянської дівчини, яка під час Столітньої війни очолила героїчну боротьбу французького народу з англійськими загарбниками. Усі свої симпатії Б. Шоу віддає героїні визвольного руху. Створений ним світлий, чистий і ясний образ доньки народу – один із найкращих жіночих образів у його драматургії. Велику роль у зверненні Б. Шоу до історії Жанни д’Арк відіграли його ірландські симпатії, ірландський патріотизм, пробуджений подіями 1916-1921 рр.

У властивій для нього манері Б. Шоу не розкриває відразу ж усієї серйозності поставленої проблеми, хоче розвеселити і заінтригувати глядача. Основну частину п’єси драматург будує в хронологічній послідовності, датує картини, вказує місце дії, зберігає правдоподібність, достовірність історичних фактів. Та все ж особливу увагу привертає «епілог», датований 1456 р. Тут устами персонажів, більшості із яких вже немає серед живих, дається переоцінка всього, що сталося двадцять п’ять років перед тим. Але найбільшою несподіванкою, своєрідним «deus ex machina» є поява судового службовця з 1920 р., який зачитує рішення Ватикану про проголошення Жанни блаженною і преподобною. Таким чином, в характерній для Б. Шоу парадоксальній манері все зображене в шести картинах осмислюється по-новому.

Руйнуючи релігійну концепцію діяльності Жанни, Б. Шоу раціоналістично пояснює зафіксовані літописцями головні «дива» французької героїні. Позбавивши їх містики, Б. Шоу пояснює «таємничі голоси», наказами яких вона керувалася, самонавіюванням, силою уяви, яка підживлювалася релігійністю цієї епохи. Судячи з головної ідеї та способу викладення історичних фактів, «Свята Іоанна» Б. Шоу – екстравагантна притча. Вона присвячена проблемі, що хвилювала мислителів та митців різних епох, – конфлікту ініціативної, наділеної ясним розумом сильної особистості з консерватизмом та сліпотою навколишнього світу. Тож, можна з упевненістю ствердити, що образ героїні Столітньої війни дуже вдало вписався у галерею образів, створених Б. Шоу, для п’єс якого характерним є новий тип героя – сильний, терплячий, здатний боротися за своє становище у суспільстві.


З початком ХХ ст. у французькомовній драматургії помітно зростає інтерес до постаті національної героїні Франції Жанни д’Арк. Таке звернення до відтворення образу Орлеанської діви у літературі пов’язане насамперед із т. зв. «католицьким відродженням» (ряд французьких письменників, прагнучи до подолання декадентської переоцінки вартостей, знаходять опору в традиційних цінностях католицизму), а далі – подіями Другої світової війни (характерний образ «визволительки» у час фашистської окупації).

Тут варто згадати Шарля Пегі (у молоді роки соціаліст-утопіст, який згодом перейшов на позиції католицизму), що звернувся до образу Жанни д’Арк у своїй ранній релігійно-філософській драмі «Містерія про милосердя Жанни д’Арк» [1910]. Юна Жанетта дискутує з пані Жервезою та іншими персонажами драми про зраду Христа апостолами, наполягає на дієвому милосерді, на захисті простих людей, за яких готова прийняти душевні муки і тілесні випробування. Дія п’єси розгортається 1425 р., коли Жанна ще тільки готується до своєї місії. Проте фінал містерії, в якому Жанна звертає свій погляд в бік Орлеану, визначає її майбутній подвиг сповнений самопожертви, подібний до подвигу Христа. Ш. Пегі вибирає той момент, коли Жанна усвідомлено приймає не смирення, а боротьбу. Зіштовхуючи не вчинки, а переконання, драматург прагне осягнути і розгадати не що інше, як мотиви подвигу Жанни.

Цікавою була спроба французького драматурга, сценариста і режисера Клода Вермореля, який, за власним зізнанням, «цікавлячись лише темами, які можуть привести до сучасних трагедій», створив п’єсу «Жанна з нами» [1942], що у Франції вважається кращим твором цього автора. Драматург створює пограничну ситуацію – одну із найважливіших категорій філософії екзистенціалізму. Жанна стоїть перед вибором: або зламатися і вижити, або померти, залишившись вірною собі. Філософська основа твору відобразилася на його композиційній організації: тут відсутня будь-яка хронологічна рівномірність того, що відбувається, дія розвивається непослідовно, вибрано лише ті моменти, які змусили б героїню приймати конкретні рішення. Композиція п’єси співзвучна з її стильовою різноплановістю: романтичні прийоми, іноді сентиментальна загостреність емоцій, поєднуються і з реалістичною достовірністю і з гротеском. Образи, по своїй суті, є символами, наповненими актуальним смислом: у суддях легко впізнаються окупанти, а в Жанні – сама батьківщина.

Однак, з точки зору естетичної досконалості етапними для еволюції образу Жанни д’Арк все ж залишаються драматичні твори П. Клоделя, М. Метерлінка та Ж. Ануя.

У сюжеті про Жанну д’Арк драматург Поль Клодель (член Французької академії, за визначенням літературної критики, «французький Шекспір») бачив близькі для себе містичні мотиви і шукав для нього оригінальне трактування. Драматична ораторія «Жанна д’Арк на вогнищі» [1934] поєднує риси містерії, страстей та народних постановок на майданах. Ораторія складається із прологу та 11 сцен, що безперервно слідують одна за одною, переплітаючись музичними та мовними епізодами. Події тут відбуваються у хронологічно зворотньому порядку. Прив’язана до стовпа Жанна чує вигуки юрби, яка зібралася подивитися на спалення «відьми», відтворює у думках засідання церковного суду, що виніс їй вирок, пригадує коронацію в Реймсі, радість народу з приводу перемоги над англійцями і навіть зовсім далекі картини свого дитинства. Після кожного нового епізоду спогадів повертається страшна реальність – Жанна прив’язана до стовпа в очікуванні страти. Хоровий пролог змальовує огорнену мороком, розорену багаторічною війною, поділену на частини Францію. Четверта сцена «Жанна у полоні тварин», вирішена в манері народних середньовічних фарсових постановок. Кожен епізод відкривається фанфарним призовом труб: перший – вибори голови суду. Тигр, лис та змій відмовляються, тоді свою кандидатуру пропонує Свиня (тут пародіюється прізвище єпископа, голови руанського трибуналу, який засудив Жанну: Кошон – з франц. «свиня»). Наступний епізод – вибори засідателів і писаря. Перші виявляються баранами (хор наслідує їхнє блеяння), другий ослом (крик соліста «і-а» передражнює хор). На традиціях середньовічних постановок базується і восьма сцена, «Король прямує до Реймсу». Однак тут автор звертається до цих традицій не задля сатиричної характеристики ворогів Жанни, а задля створення широкої картини народного життя. У цій же сцені знаходимо цікавий епізод єднання символічних фігур – Вітряка та Матері Бочок, що символізує об’єднання Північної та Південної частин Франції. Текст створювався ритмізованою прозою з використанням особливостей народної поезії, окремі епізоди виголошуються середньовічною латиною. В ораторії поєднуються трагедійне і фарсове, історичне і сучасне. За словами П. Клоделя, «вершина життя Жанни д’Арк – смерть, вогнище в Руані. З цієї вершини вона оглядає увесь ланцюжок подій, що привів її сюди».


Лауреат Нобелівської премії 1911 року бельгійський драматург Моріс Метерлінк в завершальний період своєї творчості, емігрувавши до США із окупованої фашистами Франції, пише п’єсу «Жанна д’Арк» [1940], котра, разом з його іншими п’єсами, створеними у той же час, була підтвердженням ідейно-художніх відкриттів драматурга (відтворення трагізму життя; багатоплановість образів; передача «стану» персонажів засобами перифрази, натяку, паузи, жесту). Саме ці драматичні засоби помітно вплинули на формування не лише модерністичного напряму в театрі ХХ століття, а й на розвиток психологічної драми взагалі. У 12 діях М. Метерлінк подає ключові моменти історії Жанни д’Арк. Починаючи свою п’єсу із появи Жанни в замку в Шиноні, драматург присвячує цілу дію розмові Жанни з дофіном, де власне героїня пояснює свою місію і заслуговує довіру майбутнього короля Франції, коротко подає основні картини визволення французьких міст і зовсім стисло, обмежившись ремарками і однією реплікою, сцену коронації в Реймсі. Повністю знехтувавши зображенням подальших воєнних дій і того, як Жанна потрапила у полон, автор натомість цілих три дії присвятив перебуванню Жанни в ув’язненні в замку Боревуар, ще три – безпосередньо процесу, на якому її було засуджено, і зрештою завершує свою п’єсу надзвичайно зворушливою сценою смерті Жанни на вогнищі.

П’єса «Жайворонок» [1953] представника літератури модернізму Жана Ануя, французького драматурга і сценариста, зазвучала особливо актуально у звільненій від гітлерівської окупації Франції. Звертаючись до образу Жанни д’Арк, драматург виокремлює не містичні сторони народної легенди, а її людський зміст, показує, що, опинившись перед судом, Жанна чинить як героїчна максималістка: вона вибирає не життя, а вірність своїм ідеалам. Автор не приховує того, що Середньовіччя, як час, коли відбуваються події драми, у його п’єсі лише умовний час, своєрідний маскарад. П’єса побудована у формі вистави, в якій відтворюються головніші моменти з життя Жанни. Автор використав «найпростіші декорації», костюми, які лише натякають на середньовіччя, що зазначено у ремарках. Для п’єси характерна відверта театральність, руйнування ілюзії відтворення реального життя, постійне нагадування, що це не історична п’єса, а «гра» на задану тему, таке собі філософське дослідження. Історія Жанни д’Арк – традиційна для драматурга-модерніста трагедія «чистої» душі, котра взяла на себе «відповідальність за все людство».


Отож, у драматичних творах французькомовних письменників ХХ ст. про Жанну д’Арк автори порушують проблему призначення людини, її героїчну і трагічну боротьбу за свобідну волю і свободу духу.

Як бачимо, кожен із драматургів, які свого часу звернулися до образу Жанни д’Арк, в полеміці зі своїм попередником чи попередниками створювали власні варті уваги твори і по-своєму інтерпретували образ французької народної героїні. Так, у Ф. Шиллера, в трагедії якого бачимо поєднання класицизму і романтизму, образ Жанни д’Арк помітно зромантизований, однак основним конфліктом трагедії все ж є внутрішній конфлікт героїні в стилі класицизму – між почуттям та обов’язком, в якому, безперечно, перемагає обов’язок. У Б. Шоу, для якого характерним є сильний, терплячий, здатний боротися за своє становище у суспільстві герой, Жанна д’Арк є політичним діячем, націоналісткою, людиною реальної політики, а не сліпих імпульсів, наділеною живим розумом, життєвою мудрістю і абсолютно позбавленою містики. Стосовно французькомовної драматургії ХХ ст., то в даному випадку звернення до образу Жанни д’Арк було безпосереднім зверненням до власної історії, до образу, який має свою національну традицію і відповідне смислове навантаження. Та все ж, автори, які бралися за цей образ, змогли по-своєму відтворити та передати бачення історії і, в символічній для кожного з них манері, переосмислити подвиг власної національної героїні.

Таким чином, варто відзначити, що кожна епоха вносить свій досвід у сприйняття людиною будь-якої культурно-історичної парадигми. Щоразу сприймаючи і відтворюючи конкретний традиційний образ, література, як і мистецтво загалом, зазнаючи впливу історичних, політичних, соціальних та культурологічних чинників, постійно його змінює у перспективі відповідного провідного напряму.