shkolaw.in.ua 1

Осип Дяків-"Горновий", червень 1949 року

НАШЕ СТАНОВИЩЕ ДО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ
Розглядаючи наше становище до російського народу, зазначимо зразу, що це питання поділяється на дві частини: 1) наше становище до ро­сійських народних мас і 2) наше становище до російсь­ких імперіялістів.

У кожному з тих двох окремих питань наше станови­ще — різне.

В принципі наше становище до російського народу нічим не відрізняється від нашого становища до всіх інших народів. Воно випливає з основних наших ідейно-політичних засад — Воля Народам! Воля Людині!

Українському визвольно-революційному рухові, який зродився на грунті національного поневолення і колоніяльного гніту українського народу і який висловлює прагнення народу до визволення, всяке поняття шові­нізму, а тим більше імперіялізму, чуже і осоружне. Борючись за визволення власного народу, ми прагнемо до визволення і державної самостійности всіх народів, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо нам ненависний всякий імперіялізм. Ми переконані, що український на­род, як і всякий інший народ у світі, може найкраще і найповніше розвиватися тільки в сім'ї вільних і неза­лежних держав усіх народів. Ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі в тісній спів­праці з усіми народами. Ми віримо, що справжній мир у світі може забезпечити тільки система вільних націо­нальних держав усіх народів на їх етнографічних територіях.

Ось як визначив III Надзвичайний Збір ОУН наше становище у цьому відношенні:

Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоби кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного понево­лення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання у цілому світі“.

Ці положення є вихідними і при визначуванні нашого становища до російського народу. ОУН бореться не про­ти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-большевицьких загарбників. ОУН стоїть на становищі, що російська держава повинна покрива­тися з етнографічними кордонами російського народу і в ніякому випадку не виходити поза ці межі. З російсь­ким народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіялістичних клік, з таким російським народом ми прагнемо до якнайтіснішої співпраці і сьогодні, і в май­бутньому. Виходячи з такого становища, ОУН змагає до знищення російсько-большевицької тюрми народів і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, в колі яких знайшлася б і національна держава російсь­кого народу. Тим самим ОУН бореться за відділення України від Росії, бо це єдиний шлях до того, щоби по­класти край національному поневоленню українського народу, кольоніяльному грабежу його багатств, жахли­вій експлуатації його праці російсько-большевицькими імперіялістами. Це єдиний шлях здійснити волелюбні прагнення українського народу, природні, зрештою, для кожного народу жити в своїй незалежній державі.


Знищення колоніяльно-експлуататорського СССР, знищення імперіялістичної кляси сталінських вельмож диктується найжиттевішими інтересами всіх народів СССР. Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка націо­нального питання, бо вона в корінні підтинає російський імперіялізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу. Вона веде не до національної обмежености і заскорузлости, а до найширшої співпраці й дружби між народами, бо вона будує їх на принципах справжньої незалежности, рівности і добровільности. Звільняючи народи від колоніяльного гніту російсько-большевицьких імперіялістів, вона створює найкращі передумови для розв'язки соціяльного питання кожним народом в дусі інтересів працюючих мас. Тому перебу­дова СССР на незалежні держави всіх його народів — не поворот назад до старого і віджилого — це, безсум­нівно, величезний прогрес.

Відокремлення України від Росії не є жодним воро­жим виступом проти російського народу, як це змальо­вує російська пропаганда.

Поперше, боротьба за відокремлення України від Росії — це боротьба за належне кожному народові і давно вже всіми за кожним народом визнане право жити на власній землі незалежним державним життям. Хіба ж скільки не будь об'єктивно думаюча людина може розцінювати таку боротьбу як боротьбу ворожу будь-якому іншому народові? Крім цього боротьба за відо­кремлення України від Росії — це навіть з точки зору большевицьких законів боротьба цілком законна: кон­ституція СССР забезпечує за кожною т. зв. союзною республікою право на вихід із складу СССР.

Подруге, російському народові не потрібна Україна. Вона потрібна тільки російським імперіялістам. Твер­дження про тс, що Росія не може обійтися без України, а з такими твердженнями виступали і Ленін, і Сталін — явно імперіялістична вигадка, вживана всіми імперія­лістами, а сфабрикована на те, щоби баламутити народ­ні маси. (Німецькі імперіялісти поступали так само, коли кричали, що німецькому народові тісно, що йому гро­зить голод, що йому потрібний ” життьовий простір” і т. п.). Далі, таке твердження взагалі не є ніякий аргу­мент і не може давати ніякому народові право понево­лювати інші народи. Таких аргументів уживають тільки імперіялісти для оправдання своїх імперіялістичних війн і загарбання чужих територій.


Російські землі настільки багаті, а російський народ настільки працьовитий, що може сам себе забезпечити. Треба тільки, щоби земля, багатства російської землі, промисловість були в руках російського народу, а не в руках кляси большевицьких вельмож, щоби російсь­кий народ працював на себе, а не на зграю большевиць­ких експлуататорів і не на їх імперіялістичні пляни. До того ж, якщо російському народові потрібні українське вугілля, залізо чи хліб, то він може їх отримати шляхом обміну з Україною на господарські добра своєї землі (наприклад, ліс, чи промислові вироби), потрібні Укра­їні, а не шляхом загарбання України і колоніальної експлуатації її багатств.

Царські, а зараз большевицькі, імперіялісти свідомо зосередили і дальше зосереджують основні галузі про­мисловости не там, де сировина, а в безсировинних областях Росії (нечорноземний і ленінградський центри) до яких завозять заграблену сировину з т. зв. союзних республік. Тож, цілком очевидно, що відірвання Укра­їни і інших ”союзних республік” викличе зміни в сучас­ній російській господарській системі. Але це не буде удар по російській економіці, а тільки удар по її імперіялістичній структурі, удар по всіх тих галузях промисло­вости, які працюють на імперіялістичні воєнні потреби большевицьких загарбників. Все це викличе лише тимчасові труднощі в російській економіці, які їй прийдеться перебороти, як неминучі в процесі оздоровлення, в процесі перебудови на неімперіялістичні національні рейки. Перебудувавшись на національній основі, росій­ська економіка закладе тривкі підвалини для свойого успішного розвитку, зміцнить свою силу, а, основне, стане на послуги російському народові, а не большевицьким експлуататорам. Бо що ж російському наро­дові (цілому народові, а не підкупленій частині) напр. з того, що він має розвинуту промисловість (до речі побудовану і розбудовану з такими величезними затра­тами людського життя, праці і майна), коли ця проми­словість не працює для нього, а на війну, на озброєння; коли доходи від цієї промисловости використовуються клясою большевицьких вельмож в антинародних цілях, коли величезна більшість робітників (за вийнятком партійно-стахановсько-прикажчицького прошарку) зна­ходить у ній не радісну працю, а важку каторгу, невід­повідний заробіток, нестерпний визиск, робітники не мають найменшого впливу на керівництво промисло­вістю. Отже в інтересах російських працюючих мас є знищення імперіялістичної побудови промисловости СССР.


Такого знищення вимагають також справедливі інте­реси поневолених народів в СССР, які не хочуть мири­тися з кольоніяльним становищем. Ми ж не можемо до­пустити до того, щоби скарби української землі російсько-большевицькі окупанти вивозили цілком за безцінь тільки тому, що їх потрібно російській промисловості, свідомо розбудованій у безсировинних областях. Ми не можемо погодитися з тим, щоби господарство України розбудовувалося однобічно (сільське господарство і ви­добувна промисловість), щоби Україна, маюча великі запаси всієї необхідної сировини, не мала розвинути усіх галузей промисловости. Ми не можемо дивитися на те, як мільйони укр. народу вмирають від голоду тільки тому, що їх хліб загарбали кремлівські розбійники. Ми не можемо допустити до того, щоби Україна і надалі залишалася базою сировини і ринком збуту для росій­ської промисловости, джерелом збагачування кляси большевицьких вельмож. І тому ми боремося за відді­лення України від Росії.

Таким чином відокремлення України звернене не проти російського народу, а виключно проти російсько-большевицьких імперіялістів, знищення яких є також в інтересах російського народу.

Змагаючи до відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в полі­тичній, економічній і культурній галузях з російським народом, як і з усіми іншими народами. Російський на­род — наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіялістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності.

Сьогодні російські імперіялісти широко кричать про т. зв. допомогу російського народу українському наро­дові. Та це ні трохи не відповідає правді. Це безсоромна брехня, так би мовити, подвійна.

По перше, якщо йдеться про період царської Росії, то російський народ, російські народні маси не мали ніякого впливу як на внутрішню так і на зовнішню політику царського уряду. Це дуже добре, краще може від інших, знають і самі большевики. Царський уряд правив Ро­сією на основі самодержавства. Політика царського Уряду ні в якій мірі не відображала волі російського народу, оскільки в Росії не було ніяких демократичних інститутів. Тому то політика царського уряду щодо України в ніякій мірі не може вважатися політикою російського народу. В умовинах царського самодержав­ства російські народні маси не мали ніякої змоги вияви­ти своє справжнє становище щодо українського народу. Оскільки большевики твердять інакше, то вони цим самим попадають у суперечність із своїм дотеперішнім становищем: вони заперечують ту істину, що в умови­нах царського самодержавства російський народ був позбавлений будь яких політичних прав. Так само як в умовах царського самодержавства, російський народ не має ніякої змоги виявити свою волю і в умовинах дикта­торського тоталітарного Совєтського Союзу. Тому також і вся політика совєтського уряду в українському питанні не може вважатися за виявлення справжніх поглядів російських народних мас в цій справі.


По-друге, як політика російського царизму, так і полі­тика російсько-большевицьких імперіялістів щодо українського народу ніколи не була і не є політикою ”допомоги“ Україні, але політикою національного гніту і експлуатації України, політикою винищування укра­їнського народу, жорстокою розправою з його визволь­ними змаганнями. Саме, на жаль, такий, а не інший зміст російсько-українських відносин в минулому і сьо­годні. Та за цю політику ми обвинувачуємо в першу чергу царських і большевицьких імперіялістів, а не ро­сійський народ у цілому, не російські народні маси.

З прикрістю ми мусимо в цьому місці ствердити, що російський народ давав (і дає) з себе зробити знаряддя політики гноблення й експлуатації України в руках своїх імперіялістичних керівників. Бо що ж зробив російський народ, щоб перешкодити царським імперіялістам у зраді Переяславського договору (Веленською угодою з Польщею у 1655 році і Андрусівською у 1667 р.), в знищенні Козацької Республіки, в зруйну­ванні Запорозької Січі, в заведенні кріпацтва на Укра­їні, в забороні української мови? Що зробив російський народ для того, щоб перешкодити большевицьким імперіялістам завоювати Україну в 1917-20 рр., що зробив він для того, щоб не допустити до гноблення українсь­кого народу після 1920 р. і до сьогодні? Що робить він сьогодні в тому напрямі, щоб перешкодити московсько-большевицьким гнобителям здушувати нашу визвольно-революційну боротьбу в Україні? Про яку ж тоді ”допомогу“ російського народу може бути мова?

Хіба ж викуп із неволі Шевченка групою передових росіян, чи близьке знайомство Шевченка з Чернишев-ським і тому подібні приклади — це допомога російсь­кого народу українському? Ні, бо це лише одиниці здо­бувалися і здобуваються на гідне трактування україн­ського народу і признання йому належних прав. Ні, бо ці одиниці залишилися і залишаються покищо як са­мітні острови серед російського народу. Прихильного ставлення до українського народу з боку передових лю­дей з російського народу не можна узагальнювати як "допомогу“ російського народу українському. Це лише проблиски майбутньої співпраці двох вільних і цілком незалежних українського і російського народів, це до­каз можливости такої співпраці вже сьогодні, на ґрунті спільної боротьби проти спільного ворога — російсько-большевицьких імперіялістів, які придушують також російські працюючі маси, жорстокою експлоатують їх і гонять умирати за чужі їм інтереси.


Прагнучи до співпраці з російським народом, ми рішу­че виступаємо проти приписування російському наро­дові ”керівної ролі“, обов'язків ”старшого брата“, що випливають ніби то з якихось благородних, вищих яко­стей цього народу (”російський народ — найвидатніша нація“, що має ”ясний розум, стійкий характер і тер­піння”), бо за всім цим криється російський імперіялізм, расизм і шовінізм.

Ми стоїмо на становищі, що в світі немає повноцінних і неповноцінних народів, народів, що були б найвидатніші з поміж усіх інших. Можуть бути тільки розвинуті і відсталі народи. Але ці народи, вийшовши зі стану своєї відсталости, не тільки нічим не поступаються роз­винутим, а часто перевищують їх. Скільки ж то свого часу ще ”доказувано“ про неповноцінність слов'ян, і якими ж марними в обличчі дійсности з'являються ці докази сьогодні? Як же ж ганебно провалилися гітле­рівські твердження про те, що німецька нація — най­здібніша й єдина державнотворча нація в світі, що їй належиться право нації панів? У кожного народу е свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже ”найвидатніша“, чи щось у тому роді, нація у світі. Висуван­ня якоїсь одної нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження й нап'ятнування.

Тому ми не признаємо за російським народом жодних "вищих якостей“, які давали б російському народові право ставити себе як у теорії, так і в практиці, у надрядне становище що до інших, не російських, народів (”старший брат“, ”великий“, ”найвидатніша нація" і т д.). Ми також ніколи не погодимося з ”теоріею“ про ”керівну ролю“ росіян щодо неросійських народів, що її ніби то, завдяки своїм ”високим“ якостям, мав відігра­ти російський народ на протязі історії і відіграє у сьо­годнішньому Совєтському Союзі, про що так багато говорять сьогодні большевицькі імперіялісти. Ці ”теорії“ придумали сьогодні сталінські вельможі для виправдан­ня свого імперіялізму, для прикриття своєї колоніяльної системи гноблення і експлуатації, для обдурювання, створювання расистським дурманом російського народу.


Ми, українці, не можемо погодитися на ці ”теорії“, ще й тому, що вони створюються часто за рахунок при­своєння найсвітліших сторінок нашої історії (цілий пе­ріод київської Руси і Галицько-волинського Князівства) і культури (напр., ”Руська Правда”, ”Слово о полку“), шляхом свідомого применшування наших власних здо­бутків (все, що маємо, досягнуто за ”допомогою“ росій­ського народу) і жахливої фальсифікації історичної правди (напр., Переяславський договір, Мазепа, Виз­вольні Змагання 1917-20 рр. і т. п.), бо це має метою прищеплювати українському народові почуття неповноцінности і русифікувати його. Ми виступаємо проти ра­систської пропаганди вищости російського народу, бо вона веде до розпалювання російського шовінізму в ма­сах і тим самим створює труднощі для справжньої співпраці між українським і російським народами, бо вона полекшує большевицьким імперіялістам викорис­товувати російські працюючі маси в своїх антинародних цілях.

Як сказано, отже, ОУН бореться не проти російського народу, а проти російських імперіялістів, проти усіх тих, які поневолюють Україну або допомагають поне­волювати її.

Носієм російського імперіялізму сьогодні є большевицька партія — ВКП(б), яка сьогодні вже фактично оформилася в окрему експлуататорську клясу — боль­шевицьких вельмож. Цю нову клясу експлуататорів очолює сталінська кліка. Звичайно, частина членів ВКГЦб) не стоїть на імперіялістичних позиціях, але це не зміняє імперіялістичного характеру цієї кляси як цілости. Дворянське середовище також видало цілий ряд борців проти царського самодержавства (напр., декабристів, Герцена і ін.), але ці одиниці не змінили експлуататорської суті своєї кляси. Кляса большевиць­ких вельмож — це чисто імперіялістична кляса, яка поневолює мільйони неросійських народів, яка в результаті перемоги над своїм конкурентом — гітлерівською Німеччиною, загарбала країни Центральної і Південно-Східної Европи, а зараз готується до загарбання цілого світу. З соціялізмом і комунізмом вона нічого спільного не має. Вона використовує їх як прикриття для свого розбійницького імперіялізму і як засіб для розбудови своїх агентур по всіх країнах світу. Большевицькі імперіялісти — це прямі спадкоємці і продовжувачі крива­вого діла царських імперіялістів. Тому ми боремося не тільки проти кремлівської верхівки, проти самої сталін­ської кліки, а проти кляси большевицьких вельмож: у цілому, як кляси імперіялістичної, кляси експлуата­торської.


Так само ця обставина, що в складі кляси больше­вицьких вельмож є також українці, білоруси, грузини й інші ні трохи не змінює її російсько-імперіялістичного характеру. Одна частина тих ”інородческих“ членів кляси сталінських вельмож — ворошилови, коротченки, — цілковито денаціоналізується, русифікується і входить у її ряди разом з росіянами так, як колись входили кочубеї до російського дворянства, і вишневецькі до польських магнатів. Друга частина — гречухи, тичини, хоч і не асимілюються, входять до большевицької кляси на основі вислужництва, як усякі більші і менші кисілі і барабаші. І одні, і другі служать з при­таманною ренеґатам відданістю. І проти одних, і проти других ми активно боремося.

Щодо російського народу, то большевицька кляса ви­зискує його соціяльно так, як експлуатували його ко­лись поміщики і капіталісти. Кляса большевицьких вельмож поставила російські працюючі маси в стано­вище новітніх рабів, придавлених важким ярмом ста­лінського деспотизму і експлуатації. Вона позбавила його будь-яких політичних і громадських прав. Російсь­кий народ не приймає жодної участи в керівництві державою, а про демократію хіба лиш мріяти може.

Але грубою помилкою було б думати, що ця обстави­на ставить російський народ в цілому у вороже стано­вище до кляси большевицьких експлуататорів чи до ро­сійського імперіялізму взагалі. Так може б повинно бути так хотілося б, щоб було, та так воно не є. Кляса больщевицьких вельмож тісно зв'язує зі собою значну частину російського народу, приділяючи їй функції імперіялістичних приказчиків і гайдуків (в армії, МВД і МҐВ, в адміністрації, господарстві, а також у культурно-освіт­ній ділянці і профспілках), ділячись з нею плодами свойого імперіялістичного грабежу. Знову ж несвідомі російські народні маси вона обманює (і не без успіху) облудною пропагандою расизму, деморалізує шовініз­мом і цим ставить їх на свої послуги. Це їй вдається тим легше, що вона одночасно безпощадно винищує всіх, хто міг би і хто мав би відвагу розкрити масам очі та показати їм, що являє собою і що має метою вся ця пропаганда про ”найвидатнішість“ і ” керівну ролю“ ро­сійського народу.


На прикладі німецького народу ми наочно бачимо якого жахливого спустошення і руїнницького впливу в масах доконуе імперіялістична пропаганда. Німецькі ма­си, одурманені расизмом, захоплені привабливими імперіялістичними плянами про панування над іншими народами, до того ж підкріплені початковими великими воєнними успіхами, пішли за Гітлером і його бандитсь­кою зграєю. Аналогічне явище маємо і в випадку російського народу. (Коли б так сталося, що російський народ у цілості дав себе захопити теперішньому шовіністичному курсові і цілковито підтримав теперішню большевицько-шовіністичну політику, то на цьому шля­ху його спіткає така доля, яка сьогодні зустріла німець­кий народ за його підтримку Гітлера).

Отже, не утотожнюючи російського народу з російсь­ким імперіялізмом, ми не сміємо випускати з уваги той фаакт, що кляса большевицьких вельмож виступає про­ти, нас ширшим фронтом. В цьому фронті знайшлися побіч большевицьких вельмож також сотні тисяч гай­дуків і приказчиків большевицьких імперіялістів (пе­реважну більшість яких становлять росіяни) та значна частина російських народніх мас, збаламучена большевицькою шовіністичною пропагандою. Не враховувати цього значить попадати в ілюзію, яка привела б нас до недооцінки сил ворога, з яким треба боротися. Крім цього не можна забувати, що коріння імперіялізму гли­бокі, що вони не тільки міцно сидять в імперіялістичних клясах, але що ці коріння пускаються також в народну гущу. Треба пам'ятати, що російський народ віками привчався і сьогодні дальше привчається до гноблення інших народів, що він деморалізувався, а сьогодні демо­ралізується як ніколи дотепер, своїми імперіялістични­ми кліками. А все це чейже не лишається без наслідків, все це власне створює найсприятливіший ґрунт для по­сіву імперіялізму в масах і до його закорінення в них.

Не можна легковажити собі і того факту (бо і він сприяв імперіялізмові), що російський народ не жив ще на протязі своєї історії вільним життям, що він не знає смаку волі людини і громадських прав, що Росія, як писав Герцен, ”равно не имеет ни пристрастия к равенству ни емкости в свободе. Это так и ведет от аракчеевского императорства к императорству пугачевскому“ (Герцен А. Й. Избранные философские сочинения. Огиз. Соцекгиз, 1940).


Ми можемо додати, що це власне привело і до сталін­ського імператорства. Боротьба російського народу про­ти самодержавства, поміщиків і капіталістів, за соціяльне визволення, його революційний порив у 1917 році не закінчилися здобуттям визволення, порванням пут деспотизму, соціяльного визиску і рабства. Зпід визиску поміщиків і капіталістів він попав під визиск больше­вицьких паразитів. Замість царя імператора він має сьо­годні ґенераліссімуса імператора. Коли б російський народ не жив віками в деспотизмі, коли б у нього були скільки небудь демократичні традиції державного жит­тя, він не попадав би так легко у залежність від своїх імперіялістичних кляс, він не дозволив би їм так скоро запрягти себе до їх імперіялістичного воза. І про це нам треба пам'ятати, бо це й сьогодні дозволяє большевицьким імперіялістам легко використовувати російські маси для своїх імперіялістичних плянів.

Вплив імперіялізму та шовінізму так сильні, що від них часто не можуть звільнитися навіть передові оди­ниці. Напр. Бєлінський, який ненавидів царизм всіею душею, до кінця свойого життя не змінив свойого воро­жого наставлення до української мови і літератури і в найганебніший спосіб нападав на Гребінку і Шевченка за те, що вони писали українською мовою. А що у такому разі говорити про людей несвідомих, здеморалі­зованих імперіялізмом? Як же ж трудніший до перебо­рення вплив імперіалізму в них? А вплив цей виступає у найрізнородніших виявах, він просякає всі ділянки життя народу й одиниць. Імперіялістом чи його лакейом стає той росіянин, який виступає проти перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, який відмов­ляє українському народові в праві на побудову само­стійної держави, який проти відділення України від Росії, який заперечує колоніяльний характер сьогодніш­ньої УССР, який виступає проти революційно-визвольної боротьби українського народу: стріляє в українських повстанців, революціонерів, називає їх бандитами, зну­щається над українським населенням, тероризує його, мордує за його участь у визвольній боротьбі. Імперія­лістом чи його лакейом стає кожний росіянин, який схвалює і підтримує большевицьку колоніяльно-експлуататорську політику в Україні, який грабує ба­гатства України, який використовує працю українських працюючих мас, який їде в Україну, щоб колонізувати її, щоб зайняти коштом українців кращі посади, який поводиться в Україні по колонізаторськи, як ”старший брат“, який відноситься до українського народу як до завойованого, підбитого. Імперіялістом чи його лакеєм стає той росіянин, який стоїть на становищі русифіка­торської політики в Україні, який погоджується з сьогоднішнім расистсько-шовіністичним курсом большевицької політики, хто поділяє погляди про неповноцін­ність українського народу і намагається почуття неповноцінности прищеплювати українським народним масам. І проти таких людей ми, очевидно, мусимо боро­тися, оскільки вони з'являються російськими імперіялістами чи стоять на послугах у них.


Про вкоріненість імперіялізму нам треба пам'ятати не тільки сьогодні, коли ми боремося за знищення російсь­кого імперіялізму, але і тоді, коли цей імперіялізм буде знищений. Бо й тоді ще довго грозитиме небезпека пово­роту імперіялізму серед російського народу.

І про це повинні пам'ятати не тільки український і всі інші поневолені народи СССР, але також російський народ. Він мусить усвідомити собі, що російський імперіялізм є причиною і його важкого становища на протязі цілої його історії. Власне російський імперіялізм був і є причиною важкої нужди й відсталости російських працюючих мас, бо він спрямував і спрямовує всю народню енергію, працю, матеріяльні багатства на за­гарбницькі війни і роскішне життя експлуататорських кляс, а не на повний розвиток матеріяльного і духовно­го життя народу. Це ж російські імперіялісти гонили і гонять російські народні маси в численні загарбницькі походи, на придушення інших народів, ганьбили і гань­блять ім'я російського народу. Поки російський народ не знищить своїх імперіялістів і не звільниться від імперіялістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ, доти він буде приречений на рабське животіння серед найжахливішої експлуатації, насиль­ства і безправ'я, доти він залишиться єдиним народом у світі, який не жив бодай до деякої міри демократичним життям.

Сто років тому назад (1851 р.), коли Росія жила в такому ж деспотизмі, як і сьогодні, тільки під іншими деспотами і в інших формах, великий патріот російсь­кого народу Герцен писав: ”Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей, то вона не буде мати май­бутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петерзбурзькому шляху або якщо вер­неться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, ніж накидатися на Европу, як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, загинути серед загального спустошення” (А. Й. Герцен: Избранние философские сочинения“ Огиз. соцекгіз 1940 р.).


Які ж актуальні ці глибокі слова Герцена сьогодні! Його побоювання нині такі близькі до здійснення. Большевицькі імперіялісти ведуть російський народ дальше по імперіялістичному петербурзькому шляху, повер­нувши його одночасно до московських традицій. Тим самим вони ще певніше ведуть його до заглади, перед­бачуваної Герценом. Сталін готовить російському наро­дові ще гіршу долю, як зготовив німецькому Гітлер. І це повинні освідомити собі всі російські патріоти, весь російський нарід.

Осип Дяків народився 21 червня 1921 року в селі Олесин, що в Тернопіллі. У п’ять років самостійно навчився читати. Навчаючись в Бережанській гімназії тринадцятилітнім учнем вступає до підпільного Юнацтва ОУН і бере активну участь у всіх ділянках революційної праці з молоддю. Влітку 1940 року, як відмінник, стає студентом філологічного факультету Львівського універститету. 20 вересня цього ж року в студентському гуртожитку, що на вулиці Коперника, його несподівано арештували большевицькі зайди. Майже рік тортур в застінках НКВД не приневолили його видати тайну. З початком радянсько-нациської війни здійснює успішну втечу з в'язниці в Бердичеві. У 1941-1943 Осип працює в осередку пропаганди Бережанської округи ОУН. У 1943-1944 роках – членом Крайового Проводу Юнацтва ОУН на Українських Землях, членом редакційної колегії підпільного журналу "Юнак". З 1944 року – членом Крайового Проводу ОУН.

Після успішного переведення одного з повстанчих відділів через німецько-радянський фронт батько запитав Осипа: "Мені багато розумних людей хвалило тебе і твої здібності. То чи не можеш ти іти разом з іншими на еміграцію, щоб там використати твої здібності для праці для народу?" Відповідь сина була такою: "Над цим питанням я, тату, думав, бо Провід ОУН пропонував мені виїзд за кордон. Але я тої пропозиції не прийняв. Я рішився остаточно залишитися тут, в Україні. В німецьких концлагерах перебуває велика кількість провідних членів Організації. Я вірю, що більшість із них залишиться в живих. Вони й бу­дуть вести закордоном ту працю, яку нам треба вести, бо їм повертатися в Україну і включатися в підпільну боротьбу тут, в умовинах, яких вони не знають, просто неможливо. Тут мають залишатися ті, що стояли тут весь час в боротьбі. Зокрема мушу залишатися я. Вважаю, що коли б я інших посилав у большевицьке під­пілля для революційної боротьби, як ось тих, що он саме пішли, а сам тікав за кордон, то це було б дуже нечесно. Я мушу бути з ними. Коли я казав іншим, що для добра України треба виректись батьків, сім'ї, жерт­вувати своє особисте щастя й безпеку, то як чесна лю­дина я мушу сам бути прикладом у тому. Моя і їхня доля в Божих руках..."


У 1945-48 роках Осип Дяків працює членом Головного Осередку Пропаганди (ГОСПу) при Проводі ОУН, редактором підпільних революційних журналів, видань, листівок і звернень. У 1948 році Осипа покликають на посаду Крайового Провідника ОУН Львівського краю. З 1949 року він стає членом Проводу ОУН на Українських Землях. В другій половині 1950 року – членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Заступником Романа Шухевича “Лозовського”, як Голови Генерального Секретаріату УГВР.

28 листопада 1950 року у лісі біля села Велике Поле (кілька годин ходи на захід від Львова) Осип Дяків та кілька його побратимів загинули в бою з загоном російських окупантів. Збудована кілька років тому на місці бою символічна могила стоїть занедбаною...