shkolaw.in.ua 1 2
МИКОЛА ДАШКІЄВ


НЕМОЖЛИВІСТЬ ІСНУВАННЯ

Що світ наш — реальний, словами навряд

доведеш

Тому, хто і правду вважає брехливою теж.

Рабіндранат Тагор

Він знав: порятунку немає. Один-однісінький на невимовно страш­ній планеті, він не міг сподіва­тися на будь-чию допомогу. Вря­тувати могло тільки чудо — отой рідкісний збіг сили-силенної об­ставин, який, можливо, трапля­ється раз на віку всієї Метагалак­тики: наприклад, те, що його слабкісіньку гравіграму цілком випад­ково перехопить котрийсь із пат­рульних зорельотів Системи. Така ймовірність виключалася повністю: це периферійне, дуже далеке від галактичного ядра зоряне пас­мо взагалі вважалося неперспек­тивним для досліджень, а плане­та, на якій він опинився, належа­ла до класу космічних тіл з давно доведеною неможливістю існуван­ня життя. Патрульним зорельотам Системи тут робити нічого, та й бідолашний рейсовий трайлер 1001001 потрапив у цю частину Галактики через прикрий випадок. “Дебаланс анігілятора”, — так пояснив Енер­гетик. “Подвійна інверсія фазових коорди­нат”, — уточнив Фізик. “А якщо казати про­стіше, — докінчив Штурман, — наш трайлер проколов простір коагуляції пульсара і матеріалізувався на другій темпоральній сфері”.

Що ж, можливо, й так. їм, фахівцям, вид­ніше. А для нього, Координатора, ці хитро­мудрі терміни не розкривали нічого. Все своє свідоме життя він вивчав Галактичний ко­декс, Основи міжзоряної дипломатії, Кредо Системи, Концепцію первинних контактів, а ще — мови, мови, мови всіх цивілізацій, що входили в Систему. Координатором був його попередник по базовій пам’яті. Коорди­натором мав би стати й нащадок — у той ще дуже далекий час, коли перенасичений зай­вою інформацією мозок подасть сигнал про необхідність формування пової істоти і по­ступову самоліквідацію. Це й буде смерть, проте смерть неповна, бо частка свідомості житиме в багатьох наступних поколіннях. А от зараз ідеться про інше — про можли­вість цілковитого зруйнування базової па­м’яті, про абсолютне небуття,— віднині й на­завжди.


Моторошно було Координаторові, коли почався ремонт анігілятора. Він не розумів наукових термінів, якими обмінювалися за­клопотані фахівці, та й без цього неважко було зрозуміти, що справи його кепські. На­віть не тому, що трайлер 1001001 потрапив у дуже далеке зоряне пасмо Галактики: до­сить надіслати інверсовану гравіграму — і сюди примчить рятувальний зореліт Систе­ми. З усього видно, що не вистачить часу ДОЧЕКАТИСЯ цього зорельота: Капітан дедалі частіше заводить мову про необхід­ність ТИМЧАСОВО перебазуватися на пла­нету, поблизу якої матеріалізувався трай­лер. А кіберрозвідники доповіли, що на ній панує потрійна сила тяжіння, жорстока хо­лоднеча, і в її отруйній атмосфері не зможе існувати ніщо живе.

Та краще б вони перебралися на ту планету, замість гинути в космічному про­сторі над нею!

Ні, Координатор нічого не може закину­ти Капітанові. Той виконав свій обов’язок до кінця. Він мав завдання будь-що забез­печити існування і недоторканність Повно­важного представника Системи, відряджено­го встановити контакт з виявленою цивіліза­цією. Отож перед вирішальним випробуван­ням анігілятора після ремонту Капітан на­казав Координаторові надіслати скафандр вищого захисту і сісти в капсулу близької дії. Така була настанова одного з пунктів Галактичного кодексу, тому Координатор скорився, хоч і розумів, що робить дурницю. За всіх умов можна тільки відтягти загибель.

Саме так і сталося. Коли капсула віді­йшла від трайлера на чималу відстань, Ко­ординатор перехопив гравіграму Капітана:

— Увага! Вмикаю анігілятор!

І враз — сліпучий, нестерпно яскравий спалах. А потім — нескінченна мовчанка.

Кільканадцять разів окрутнулась капсу­ла навколо похмурої, нерадісної планети, а тоді — мабуть, так її було запрограмовано, — пішла вниз, вдерлася в хмари, кудись не­стримно мчала і врешті-решт упала на щось тверде.

Скільки часу тривала ця подорож, Коор­динатор не знав. Йому ніколи не доводилося відчувати надмірних перевантажень: навіть якщо випадало відвідувати планету з підви­щеною силою тяжіння, до його послуг були системи штучної гравітації, які забезпечува­ли умови комфорту. Цього разу все було по-іншому : спочатку — нудотний стан неваго­мості, потім навалився нестерпний тягар. Він не міг ні підвестися, ні поворухнутися. В голові болісно відгукувалася вібрація жах­ливого проходження крізь неймовірно густу атмосферу.


Довго він лежав, не здатний ні рухатися, ні мислити. А потім над силу підвівся, почав шукати пристрої керування капсулою.

Вперше за час свого свідомого буття Ко­ординатор пошкодував, що так і не скори­стався з права вивчити ще якусь галузь. Те­пер він був зовсім безпорадний. Оті численні кнопки та індикатори, що тьмяне виблиску­вали перед його очима, здавалися йому не менш небезпечними, ніж сама планета. Хто знає, навіщо потрібен, скажімо, цей важельок? Може, тут вмикається гравітаційний резонатор?.. А ця кнопка? Може, якщо на­тиснути на неї, капсула знову зрине в кос­мос, щоб почати нескінченний політ?

Координатор дуже довго вивчав написи та схеми на пульті капсули, а потім, кінець кінцем, зважився натиснути на одну з кнопок. Звичайно ж, він помилився: ввімкнув АВАРІЙНУ систему. Це роблять тільки тоді, коли треба покинути капсулу негайно, бай­дуже, що станеться з нею далі.

А сталося ось що: коли розчахнулися стіни капсули і до неї ринуло отруйне пові­тря планети, апаратуру вмить охопило по­лум’я.

З жахом дивився Координатор на цю картину руйнування.

— Кисень!! — шепотів він злякано. — Так, так, це, безумовно, кисень!

Він пригадав дні навчання Вищого сту­пеня, коли їм, майбутнім Координаторам, задля загального інформативного рівня чи­талися лекції з хімії. Ще відтоді він запа­м’ятав, що кисень — найстрашніша отрута для всього живого і руйнівник, проти якого не вистоїть ніщо, крім кількох інертних еле­ментів. На щастя, скафандр вищого захисту сконструйовано з силіконових сполук, на які кисень не діє, бо вже входить до складу мо­лекул у зв’язаному вигляді. Отже, безпосе­редня небезпека йому не загрожує. А про майбутнє краще не думати.

Аж тепер Координатор мав змогу роззирнутися круг себе. І картина, яку він по­бачив, була така незвична, така жахливо-прекрасна, що в нього на мить свідомість потьмарилася.

Він, який звик до безмежно лагідного, яскраво-фіолетового випромінювання свого життєдайного Сонця, до струмків сірки в гранчастих берегах колчеданів, до безперер­вного руху кристалічних перетворень, раптом опинився у білому-білому світі абсолютної тиші й нерухомості. Скільки сягає око, за­лягла невідома речовина білого кольору, а над нею плескатою напівсферою нависло го­лубе мертве небо з жалюгідним брудно-чер­воним світилом, так званим “сонцем”.


Він ще не відчував енергетичного голо­ду, однак його фоторецептори — “крила” — вмить розгорнулися назустріч випромінюван­ню тієї зорі. Кожна фотоклітинка пожадли­во ковтала кванти променевої енергії, але їх було так мало, що енергоприймачі незабаром опустилися.

“Ну, тут довго не проживеш, — подумав Координатор. — Треба прямувати до еквато­ра планети”.

Його становище було справді критичне: навіть якщо у спаленій капсулі вціліли квар­кові батареї, він не зможе скористатися з них, бо поруйновано енергетичну мережу, а відновити її не зумів би жоден Координа­тор Системи, це — справа Енергетиків або, в крайньому разі, Фізиків.

На екваторі планети, можливо, буде трош­ки легше. Координатор пригадав недавню суперечку Біолога з Фізиком щодо можли­вості існування на цій планеті бодай нижчих форм життя. Посилаючись на спектрограми, Фізик доводив, що в екваторіальній зоні ін­тенсивність променів “сонця” хоч і невели­ка, проте достатня для здійснення повільних фотоелектронних процесів. Біолог навіть слу­хати не хотів цих доведень: де вже там го­ворити про життя, коли атмосфера планети містить понад двадцять процентів смертоносного кисню, а холоднеча там така, що, ма­буть, і аміак — подумати страшно! — пере­творюється на рідину.

Щодо аміаку Біолог помилився, — Коор­динатор визначив це шляхом нескладного експерименту. Але він переконався водно­час, що схожа на життєдайну хлористу спо­луку натрію біла-білісінька речовина на по­верхні планети — це не що інше, як окис водню у ТВЕРДОМУ СТАНІ!

Далебі, йому стало моторошно. Він ба­чив раніше цю сполуку в лабораторії над­низьких температур під час навчання Вищо­го ступеня. Але ж там цієї речовини була дрібочка. А тут вона залягала грубим шаром навсібіч, нескінченно далеко!

Здавалося б, скафандр вищого захисту має повністю зберігати внутрішню енергію, підтримуючи нормальну температуру кипін­ня ртуті. Але якась частка теплоти все-таки просочувалася крізь його захисні шари. До­сить було занурити в твердий окис водню якусь із кінцівок — і одразу ж навколо неї білі кристалики перетворювалися на легкоплинну рідину, — схожу до сірки. Лише не­звично прозору. І рідина ця поглинала те­плову енергію з надзвичайною пожадли­вістю; скафандр охолоджувався в десятки разів швидше, ніж у міжзоряному вакуумі… Ні, вчені мали рацію: на планетах такого типу життя неможливе.


От і все, Координаторе… Можеш вимкну­ти зовнішню свідомість, лягти серед білої пустелі і проіснувати між життям і смертю аж цілу галактичну хвилину. Саме на стільки часу вистачить енергії кваркової батареї скафандра, щоб живити мозок у стані напівсвідомості. Це — довжелезний період існу­вання; твої ровесники вже давним-давно зникнуть, перейдуть у базову пам’ять щонай­менше четвертого покоління нащадків. Ти ще існуватимеш як цілісний індивідуум… та тільки з того мало радості, бо звідси тобі не вирватися довіку.

Ні, геть похмурі думки. Краще вже до останку вичерпати енергетичні ресурси, зате хоч вивчити цю жахливу планету, яка може стати придатною для існування хіба в тому разі, коли на ній влаштувати невеликий гра­вітаційний вибух.

І він попростував на південь, до еквато­ра. Він був жалюгідним дослідником, бо не мав хоч скількись ґрунтовної наукової під­готовки. Він аж ніяк не знався на техніці, тому не міг відшукати — чи створити — джерела додаткової енергії. Він керувався тільки одним: треба рухатися туди, де так зване “сонце” світить яскравіше і де темпе­ратура вища. На його щастя, він не потре­бував речовин з довколишнього середовища: запасу кремнію, селену, рідкоземельних еле­ментів та всього іншого, що необхідне для поновлення структури мозку й тіла, — того, що є у скафандрі, вистачить надовго. Вну­трішня регенераційна система цілком і пов­ністю забезпечувала його хлором, активним окислювачем, таким потрібним для життя. Йому бракувало тільки світла, — яскравого сонячного випромінювання, що давало змогу активно рухатися й мислити. А його було надто мало. Він повсякчас відчував нестрим­ну жадобу поглинати променеву енергію в усьому діапазоні від інфрачервоних хвиль до радіоактивного випромінювання; погли­нати, щоб аж енергосховища розпирало від перенаповнення. Та тільки він не поглинав енергію, а втрачав її, дедалі частіше спожи­ваючи недоторканний запас кваркових ба­тарей: тьмяне “сонце” цієї планети на ко­роткий час випливало на небо і одразу ж ховалося за обрій. А тоді наставала ніч. Не­вимовно страшна ніч.


На рідній планеті Координатора ночей, власне, не було. Навіть коли заходило жит­тєдайне центральне світило, небо ледь-ледь втрачало свою яскравість. Воно було щедро поцятковане зірками — жодної плямки не знайдеш. Та й не дивно: у Галактичному ядрі зорі розташовані одна біля одної так близько, як тільки дозволяє сила оберненої гравітації; там загальний фон випроміню­вання настільки могутній, що коли б у якійсь із планетних систем погасло її власне світило, життя на ній не загинуло б.

А тут… Ой, який нездоланний жах охоп­лював Координатора, коли заходило оце, з дозволу сказати, “сонце”. Наставала темря­ва, страшнішої за яку вигадати не можна. В непроникно-чорному небі де-не-де мерехті­ли зорі — такі кволі, такі безпорадні й такі далекі, що Координатора дедалі дужче охоп­лювало нестримне бажання раз і назавжди вимкнути свою базову пам’ять, знищити се­бе як свідому істоту. Ночі цієї планети були для нього втіленням безвиході, символом того, що Вищий Розум, який досяг, здавало­ся б, необмеженої могутності, так і лишився безпорадним перед нескінченністю часу й простору, перед незбагненними таємницями Природи.

Він гнівався на себе за ці думки, нарі­кав на фахову долю, згідно з якою, як Ко­ординатор, одержав надзвичайно розвинений центр емоцій, щоб мати змогу спілкуватися з найрізноманітнішими представниками ци­вілізації Системи. Зараз йому ця буйність уяви була тільки обтяжливою. Навіщо вона тут, де не тільки не знайдеш представників Вищого Розуму, а й взагалі неможливе життя?!

Заощаджуючи енергію, він рухався тіль­ки вдень,— рухався з випростаними енергоприймачами-“крилами”. Тримати їх важко: давалася взнаки потрійна сила тяжіння. Та ще важче було, коли починав дмухати вітер. Лише вряди-годи він підштовхував уперед, а здебільшого гальмував, і тоді Координа­тор, як і перед заходом “сонця”, вмощувався на голу гранітну брилу,— на щастя, вони траплялися тепер дедалі частіше, — і сидів отак, доки можна було продовжувати подо­рож у Ніщо. Він вимикав свою свідомість, лишаючи тільки сторожовий центр, і тоді наставав час пробудження базової пам’яті. Оживало найголовніше, найцікавіше з того, що трапилося в житті кільканадцяти поко­лінь його предків. Він не міг спілкуватися з ними, але ж частка кожного з них жила в ньому, сприймала його органами чуття цей жахливий, неповторно парадоксальний світ, і навіть якоюсь мірою через третю сигнальну систему намагалася висловити свої твер­дження чи міркування.


Дивно: останнім часом у базовій пам’я­ті Координатора все частіше проступає чуд­на, єретична думка про те, що на цій плане­ті все-таки може існувати життя. Життя надзвичайно своєрідне, побудоване на зов­сім інших засадах, та все ж реальне. Крім цього твердження, не вдавалося пригадати нічого: певно, воно належало предкові два­дцятого, а то й тридцятого покоління і збе­реглося в базовій пам’яті лише через свою оригінальність. Мабуть, той предок свого ча­су був фанатичним прихильником давним-давно відкинутої гіпотези про можливість існування життєздатних вуглецевих сполук, отож і намагається навіяти своєю згасаючою свідомістю це переконання всім поколінням нащадків. Але де ж тут життя?.. Де?

А життя — було. Коли б він був не Ко­ординатором, а Біологом, то вже не торочив би про неможливість існування на цій пла­неті. В “отруйній” атмосфері круг нього аж кишіло всяких мікроорганізмів; під шаром білого сипкого окису водню, — а коротко ка­жучи, під снігом, — напружено чекали ску­пої полярної весни зародки рослин і личин­ки комах. І навіть на гранітних брилах, де Координатор рятувався від пожадливих на тепло скафандра заметів, дедалі частіше зустрічався мох. А нещодавно він наткнувся на дивні буро-зелені химерно почленовані пасма якоїсь еластичної, схожої на пласт­масу речовини.

Як нефахівець, Координатор не звернув на ті пасма особливої уваги: чи мало які феномени ще зустрінуться в цьому світі жах­ливої холоднечі? Для нього існував тільки єдиний текст на життєспроможність — здат­ність до гравітаційного випромінювання. На­віть найпримітивніші організми планет Сис­теми випромінювали,— звичайно, на рівні фону, без аналізу інформації. Отже, і тут цей критерій треба взяти за найголовніший.

А проте його почав огортати невиразний неспокій. Що далі він просувався на південь, то частіше натрапляв на оті “пасма”. Та, власне, їх уже слід було називати по-іншо­му: з-під заметів стирчали якісь химерно розгалужені палиці, густо всіяні короткими зеленими голками. Живі? Ні. Вони мовчали в усьому гравітаційному діапазоні, навіть коли Координатор руйнував їхню структуру, а мусили б зойкати від болю й жаху, бла­гаючи милосердя. Однак чому ж оці химерні витвори природи мають таку складну будо­ву? Чому, зберігаючи загальну схожість, отак розрізняються одне від одного своїми розмірами? Може, вони здатні рости, як своєрідні напівкристали?


“Напівкристали”… Його базова пам’ять дедалі настирливіше повторювала тверджен­ня, що це, можливо, і є вияв незнаної фор­ми життя. Мабуть, отой неймовірно далекий пранащадок поступово переконував своїх наступників у вірогідності такої гіпотези. Вже й Координатор почав дещо вагатися: а може, й справді? Але ж відсутність гравіграм…

І раптом його сторожовий центр подав незвичний сигнал тривоги. Ввімкнулася сві­домість — і на мить потьмарилася від неви­мовного почуття жаху: просто на нього ру­халася величезна потвора. Вона пересувалася на товстелезних чотирьох кінцівках, а п’ята, довга й гнучка, розташована між дво­ма білими напівзакрученими стрижнями, ворушилася в повітрі, ніби обмацуючи про­стір перед собою. Це було так несподівано і страшно, що Координатор, не тямлячи се­бе, блискавичним рухом підняв робочу кін­цівку… і полоснув потвору променем варіа­тора.

Чудовисько зупинилося. Похитнулося. Почало повільно падати.

І в цю мить Координатор перехопив гравіграму. В ній не можна було розібрати ні­чого, — тільки гострий сплеск і безладний шум, та все ж це було випромінювання жи­вої істоти!

Координатор зойкнув, кинувся до неї. Він вчинив найстрашніший злочин, якому виправдання немає! Але, може, ця істота лише поранена? Може, їй пощастить якось допомогти?

Ні, марні сподівання. Промінь варіатора розтяв її. Ці обидві частини ще жили: во­ни здригалися конвульсійно, з них буйними струмками хлюпотіла густа червона рідина. Маленькі очі — в неї було тільки двоє очей — дивилися на Координатора з німим докором, а мозок усе ще випромінював щось химерне, але гравіграма швидко слабшала, аж доки зникла зовсім.

Тільки тепер Координатор пересвідчився, що фанатична віра його далекого пранащадка в можливість існування незнаних форм життя була цілком обгрунтована. Та мало радості з цього. Перший контакт досконалої цивілізації Системи з цим своєрідним жит­тям скінчився трагічно.

Однак на Координатора чекала ще страш­ніша картина: він зненацька зауважив, що сюди, до забитої ним істоти, дуже швидко наближається ще з десяток створінь — не­великих і зовсім інших на вигляд. Не звертаючи на нього ніякої уваги, вони кинулися до забитого і почали жадібно роздирати його на клапті.


Координатор був приголомшений. Він не розумів, що тут відбувається, навіщо ці чо­тириногі створіння з величезними зубастими ротовими отворами ковтають шматки заби­того? Може, це якісь своєрідні кібернетичні системи, запрограмовані для знищення не­біжчиків?.. Але ж ні, еони випромінюють хоч і дуже слабкі, хоч і невиразні, та все ж гравіграми… Отже, це — не що інше, як му­танти?!

Моторошно стало Координаторові. На щастя, йому не доводилося особисто зустрі­чатися з мутантами, але в базовій пам’яті від якогось далекого предка лишився спогад про сутичку з ними на одній із планет. У пункті першому Кредо Системи зазнача­ється, що немає більшого злочину перед Ви­щим Розумом, як знищення живого створін­ня, незалежно від ступеня його інтелекту­ального рівня. Та й справді, всяка істота Системи живиться енергією випромінюван­ня, а її вистачить для всіх. Але ж у другому пункті Кредо неухильним обов’язком кож­ного гуманоїда Системи визначено знищен­ня мутантів, де б вони не зустрілися. І за­проваджено цей пункт недарма: адже почут­тя страху, яке ще й досі зберігається в базо­вій пам’яті кожного, лишилося ще від тих часів, коли після вибуху Наднової серед ви­щих істот Системи дедалі частіше почали з’являтися хижаки, які, втративши здатність до сприйняття променевої енергії, почали пожирати все живе. Мутанти були енергій­ні й підступні, вони розмножувалися знач­но швидше, аніж будь-які інші гуманоїди Системи. І коли б проти них не постали всі мирні істоти, невідомо, чим усе скінчи­лося б.

І ось тепер Координатор на власні очі побачив мутантів ще досі незнаної форми життя. Як представник Вищого Розуму найгуманнішої з цивілізацій Системи, він мав би зараз ввімкнути варіатор і винищити їх до пня. Але ж він, як повноважний пред­ставник Системи, водночас не мав права вживати зброю при Контакті з будь-якою ін­шою цивілізацією, навіть якщо йому загро­жувала смерть. Отож він тільки стояв неру­хомо і марно надсилав гравіграми, намага­ючись досягти взаєморозуміння з цими істо­тами. А вони не звертали на нього ніякої уваги; на них не впливали промені локацій­них систем, і тільки коли Координатор ввім­кнув ультразвуковий пеленгатор, сталося щось дивне: видаючи якісь чудні звуки, “мутанти” кинулися врозтіч і дуже швидко зникли за каламутною габою туману.


Дивний стан володів його свідомістю, — так, ніби він знову отруївся ізотопами строн­цію. Все довколишнє здавалося нереальним і страшним, сторожовий пункт подавав хао­тичні застережні сигнали, базова пам’ять підсовувала найхимерніші спогади кілька­надцяти поколінь його попередників. Може, справді захворів? Може, ці жахливі карти­ни — тільки витвір розбурханої уяви? Але ж ні, ось за кілька кроків лежить забита ним і розтерзана “мутантами” істота. Термолокатор свідчить: її тканини швидко охолоджуються, остигають. Ще один пара­докс: у цьому неймовірному світі живі ство­ріння мають температуру вищу за темпера­туру середовища. То звідки ж вони беруть енергію? В них немає нічого схожого на фо­торецептори чи на кваркові перетворювачі.

А втім, годі марних роздумів. Треба як­найшвидше рухатися до екватора. Мабуть, там можна буде одержати відповідь на всі запитання.

Координаторові щастило: запала тиха ясна погода, центральне світило з кожним днем почало зводитися все вище, його яскра­вість збільшувалася. Правда, променевої енергії досі не вистачало, — Координатор від­чував постійний енергетичний голод, — але кваркових батарей він уже не вмикав. І все б добре, та водночас із підвищенням темпера­тури твердий окис водню — сніг — перетво­рювався на прозору рідину, воду. Дедалі час­тіше на шляху Координатора траплялися струмочки й струмки, озерця й озера. Вода була йому страшним ворогом, вона пожадли­во забирала тепло скафандра, а отже, викра­дала енергію. Рятувало тільки те, що рельєф поверхні змінився: низинна тундра поступо­во переходила в горбкувату приполярну тайгу.

Координатор подорожував планетою вже понад п’ятдесят днів. Після отієї трагічної зустрічі з живими істотами він тільки одно­го разу бачив десь аж на обрії кілька чоти­риногих створінь з химерно розгалуженими кінцівками на голові. Проте вияв іншої фор­ми життя він зустрічав тепер на кожному кроці. Вже не було сумніву, що “палиці з зе­леними голками” — дерева та кущі — з ча­сом виростали та ще й дуже швидко: не встигне просохнути якийсь горб, як із нього починають густо сунути тендітні зелені пас-мочка; в одному з великих струмків він по­мітив зграйку швидких створінь ідеальної аеродинамічної форми; в небі над ним якось пропливли, неквапно махаючи площинами, схожими на енергоприймачі, досить великі істоти з дивовижно малими головами. Та найголовніше, щодалі на південь йому по­чали все частіше зустрічатися дрібнісінькі рухливі організми, яким не можна було зна­йти ніякого відповідника. Вони роїлися в по­вітрі, повзали на рослинах, плазували на поверхні грунту, плавали в озерцях. За всі­ма формальними ознаками їх слід було вва­жати живими, але проти цього поставала вся свідомість: ну звідки, ЗВІДКИ вони бе­руть енергію?


Координатор уже розрізняв дві форми життя на оцій дивній планеті. Одне — мля­ве, безборонне, з єдиною характерною ри­сою — спроможністю рости. А друге — над­звичайно рухливе й агресивне, нібито спе­ціально запрограмоване для знищення одне одного, а насамперед — тканин безпорадних “зелених”. Однак незабаром він і “рухли­вих” поділив на дві категорії: перші — “хо­роші” — поглинали тільки “зелених”, а дру­гі — “мутанти” — знищували всіх інших “рухливих”, а часом навіть таких, як самі. На дрібноту Координатор тепер не зважав, йому дедалі частіше траплялися створіння все більшого й більшого розміру. Всі вони, за винятком літаючих, пересувалися на чо­тирьох кінцівках, мали порівняно невелику голову з зубастим ротовим отвором і лише двоє очей. Як правило, вони тільки те й ро­били, що пожирали все зелене.

Але одного разу Координатор став свід­ком страшної картини. Він помітив: просто на нього біжить чимала на зріст істота з гіллястими кінцівками на голові, а за нею — велика зграя уже відомих йому “мутантів”. Видно було, що “гіллястий” уже знемагає; він спіткнувся, впав, і в ту ж мить один із “мутантів” учепився йому за шию. Проте істота рвучко крутнулася, щосили вдарила нападника, помчала до річки і стрибнула в неї з крутого берега. “Мутанти” вже не пе­реслідували. Вони з люттю накинулися на свого пораненого, але ще живого товариша. Координатор чув різкі, хаотичні звуки, од яких робилося моторошно, але ще страшнішими були гравіграми цих створінь. З ми­нулого разу він уже знав, що то було випро­мінювання нестерпного болю, жахливої зне­нависті, непогамовної жадоби. Не тямлячи себе, Координатор ввімкнув варіатор…

Відтепер Координатор часто натрапляв на щось подібне. Просуваючись увесь час на південь, він потрапив у таку зону планети, де життя буквально вирувало. І найголовні­шою, найхарактернішою рисою цього життя було взаємознищення. Тільки “зелені” не знищували нікого і навіть не боронилися, хоч зазнавали найбільшої шкоди.

Страшний, потворний, парадоксальний світ! Координатор починав розуміти, що на цій жахливо холодній планеті лише “зелені” були життєздатними в повному розумінні цього слова. Мабуть, оті їхні голочки та ар­кушики були своєрідними енергоприймачами, які перехоплювали випромінювання цен­тральної зорі. А оскільки воно було дуже слабким, енергії “зеленим” вистачало тіль­ки для зростання. Вони не могли ні рухати­ся, ні захищатись. “Рухливі” ж, безперечно, паразити: пожираючи “зелених”, вони при­власнюють нагромаджену ними енергію, але й самі стають жертвами паразитів вищої ка­тегорії, “мутантів другого ступеня”.


Отже, і оце химерне, не знане на жодній планеті Системи життя існувало тільки зав­дяки процесам фотосинтезу. Коли Координа­тор дійшов такого висновку, йому аж полег­шало. Шляхом нескладних експериментів він визначив також, що і “зелені”, і “рухливі” можуть існувати лише за умов страшної холоднечі, вони руйнувалися навіть при тем­пературі кипіння води! Життєдайний хлор убивав їх миттєво, розплавлене олово про­палювало наскрізь. Не дивно, що вчені Сис­теми й гадки не мали про існування такої форми життя: для нього був смертельно не­безпечний уже сам фон випромінювання Га­лактичного ядра.

Все, все було інше у цьому парадоксаль­ному світі. “Зелені” рятувалися від всезагального знищення тільки тим, що розкида­ли круг себе мільйони дрібнісіньких життєспроможних зародків; “рухливі” намагали­ся наплодити якнайбільше нащадків, з яких виживали найенергійніші, найпрудкіші. Зда­валося, що тут немає навіть натяку на взаємопідтримку живих істот, а є невпинна, невблаганна, надзвичайно жорстока бороть­ба за існування кожного зокрема. Ясно, що за таких умов годі сподіватися на зустріч з представниками Вищого Розуму. Мабуть, мислячі істоти справді можуть існувати ли­ше поблизу Галактичного ядра.

Та незабаром Координатор поставив під сумнів і це своє твердження. Він натрапив на перше свідчення розумної діяльності: од­ну з річок перетинала чимала гребля. Після тривалого спостереження вдалося визначити, що її будують невеликі, дуже полохливі ство­ріння. Ніяких інструментів вони не мали, користувалися тільки зубами та кінцівками, але працювали злагоджено й чітко, за пев­ним планом. Навіщо їм була потрібна ця гребля — невідомо. Порозумітися з ними не вдалося.

Трохи згодом Координатор замалим не впав у старанно замасковану глибоку яму, на дні якої стирчав гострий дрючок. Сумні­ву не було: цю яму хтось викопав, та ще й недавно — її стіни не встигли висохнути. Отже, це — пастка, заготовлена проти яко­гось із мутантів? Але ж здатність прогнозу­вати майбутнє, спроможність передбачити наступний результат своїх дій притаманні тільки Вищому Розумові!


Цілком логічно було припустити, що істота, яка приготувала цю пастку, рано чи пізно навідається сюди. Треба почекати.

Він знайшов у гущавині затишний куто­чок, звідки міг непомітно стежити за ямою на галявині. У марному чеканні збігло дві доби. А на початку третьої Координатор від­чув: сюди хтось наближається. Так, так, він перехопив гравіграму — дуже хаотичну, без­змістовну, але інтенсивність випромінювання весь час наростала. Це могла бути тільки ро­зумна, МИСЛЯЧА ІСТОТА!

Чого завгодно міг сподіватися Координа­тор, та тільки не того, що побачив: істота, яка так несподівано вискочила з хащів на галявинку до ями, СКИДАЛАСЯ НА НЬО­ГО САМОГО — як химерна, жахлива паро­дія, як створений божевільним митцем пор­трет. Вона теж рухалася на двох кінцівках, була майже така сама на зріст, і навіть за її плечима теліпалося щось схоже на скла­дені енергоприймачі — “крила”. Але ця по­творна схожість помічалася лише в першу мить, а потім виступала разюча розбіжність в усьому. І ноги, і обидві робочі кінцівки цієї істоти були незграбні, товсті, — мабуть, тому, що па цій планеті панувала надзви­чайно велика сила тяжіння. Майже все тіло аборигена, навіть голову, вкривала характер­на для всіх “рухливих” густа чорно-бура рослинність, а “крила” виявилися чимось схожим на одяг — це була зідрана з якогось “мутанта” волохата зовнішня оболонка тіла.

Істота була просто-таки невимовно огид­ною, — і саме тому, що здавалися пародією на гуманоїдів Системи. Але ж краса і по­творність — поняття умовні. Представників цивілізацій, що входили до складу Системи, об’єднував тільки енергетичний принцип іс­нування. А в деталях всі були різні, часом навіть лякали один одного своєю зовніш­ністю при першій зустрічі. Отож, Координа­тор мав завдання налагодити контакти між братами по розуму.

Ця істота на гравіграми не відповідала. І не тому, що не розуміла їх. Скидалося, ні­би вона взагалі не сприймає випромінюван­ня. Проте видно було, що її щось непокоїть і навіть лякає. Ага, он у чому річ: западню розбурхано, хоч у ямі немає нікого.


Координатор бачив: абориген роззираєть­ся довкола, намагаючись щось зрозуміти. Певно, він чекає чогось неприємного, бо зручніше перехопив робочою кінцівкою тов­стезну палицю з прив’язаним до неї гострим каменем. Помітив сліди, залишені важкими черевиками скафандра. Мабуть, злякався, бо гравіграма дала гострий сплеск, проте ціка­вість перемогла. Дуже повільно, сторожко поглядаючи, він наближався до Координаторової схованки. Той стояв нерухомо, чека­ючи, що буде далі.

А сталося ось що: коли абориген відхи­лив останню гілку й побачив чужинця, він блискавичним рухом ударив його своєю ва­женною палицею і зник, як крізь землю про­валився.

Удар був такий сильний, що в Координа­тора на якийсь час потьмарилася свідомість. Звичайно ж, шолом скафандра вищого за­хисту міг витримати і не таке випробуван­ня, але струс мозку — річ дуже неприємна і навіть небезпечна.

Координатор не гнівався на аборигена: той діяв у стані афекту, з переляку. Ось і за­раз його гравіграма складається з суцільних зигзагів; бідолашне створіння втікає щоду­ху, радіючи, що врятувалося від смерті. Дур­неньке, воно не знає, що досить ввімкнути термолокатор, натиснути на кнопку варіато­ра — і його скосить тонюсінький смертонос­ний промінь. Тільки ніхто цього не зробить, бо життя кожної мислячої істоти — свя­щенне.

Він уважно оглянув покинуту абориге­ном палицю. Так, це вже знаряддя праці, хоч і дуже примітивне. А втім, чи про пра­цю йдеться? Може, це просто засіб для зни­щення інших. Цей, з дозволу сказати, пред­ставник Вищого Розуму — справжнісінький мутант, хижак. Мабуть, порозумітися з та­кими, як він, буде неможливо.

Кілька наступних днів минули без при­год. Проте несподіванок на цій планеті ви­стачало: ночі дедалі коротшали, а сонце зводилося все вище й вище, аж доки перестало заходити за обрій зовсім. Це була приємна новина. Хоч і слабке, та все ж постійне оп­ромінювання дозволяло Координаторові ру­хатися енергійніше, тримати ввімкненими всі локаційні системи. Незабаром вони ста­ли йому в пригоді: термолокатор зафіксував на великій відстані дуже гарячу плямку.


Координатор насторожився. В цьому сві­ті жахливої холоднечі незначне за розміра­ми джерело високої температури може мати тільки штучне походження. То невже ці при­мітивні аборигени спромоглися побудувати концентратори променевої чи електричної енергії? Але навіщо снувати припущення? Краще поглянути власними очима, що то за феномен.

Іти довелося довго, — головним чином то­му, що зафіксований магнітним пеленгато­ром маршрут пролягав через численні бур­хливі струмки та пагорбки, які поступово переходили в гірське пасмо. Гарячу плямку за цей час пощастило зафіксувати двічі — певно, її закривали скелі.

Координатор уже шкодував, що розпочав цю подорож: підйом на гори за умов потрій­ної сили тяжіння виснажив його енергозапас; він пересувався лише за рахунок квар­кових батарей. Та все ж його зусилля не пропали марно: видершись на один із па­горбків, він перехопив цілий потік невираз­них гравіграм, побачив юрбу аборигенів і зафіксував джерело високої температури — згасаюче вогнище.

Аборигени, мабуть, щойно повернулися з полювання і оце зараз білували велике ство­ріння з рогами на голові, вправно орудуючи якимись гострими предметами. Було їх близько двадцяти — різних і на зріст і за будовою тіла. Маленькі рухалися швидко й безладно, більші працювали зосереджено. Вони краяли тіло рогатого створіння на вузь­кі довгі пасма і чіпляли їх на жердину над вогнищем. Час од часу котрийсь із них ки­дав у полум’я зелену гілку, і тоді з багаття клубочився густий дим.

Новина за новиною: он як, виявляється, аборигени одержують високу температуру! “Зелені” мають здатність виділяти теплову енергію! На якому принципі? Невідомо.

Знов і знов жалкував Координатор, що свого часу не скористався з можливості грун­товно вивчити біологію чи хімію. В його ба­зовій пам’яті зберігся тьмяний спогад про те, що реакція окислення багатьох речовин від­бувається дуже енергійно, з виділенням ве­ликої кількості тепла. В атмосфері цієї пла­нети кисню багато, але чому ж у такому разі не горять усі “зелені”? Може, для цієї реакції потрібен якийсь каталізатор?


Зважаючи на сумний досвід свого пер­шого контакту, Координатор намагався ні­чим не зрадити себе. Позиція в нього була зручна — саме проти отвору печери, в якій мешкали аборигени. Замаскувавшись “зеле­ними”, та ще й зручно випроставши енергоприймачі, він закляк нерухомо, щоб спосте­рігати й спостерігати.

Коло за колом описувало сонце над об­рієм, а перед Координатором поступово розкривалася своєрідність життя й побуту або­ригенів. Він уже розрізняв кожного з них, — і не тільки з виду, а навіть за гравіграмами; визначив, що поділ на дві несхожі групи має в цих істот якесь дуже важливе значення: ті, що були дрібніші на зріст і мали дуже довгу шерсть на голові, вирощували малят, а великі й значно волохатіші ходили на по­лювання. Дивно: на кожній з планет Систе­ми були тільки однакові створіння, що роз­множувалися поділом наприкінці життєвого циклу. Тут було все по-іншому, і, мабуть, через надто суворі умови існування.

Ні, тепер Координатор уже не скаржив­ся на свою фахову долю. Саме він, психо­лог і лінгвіст, тільки й міг хоч сяк-так зро­зуміти цю дивну первісну цивілізацію. Оста­точно з’ясувалося, що аборигени,— а втім, їх можна було звати навіть людьми,— хоч і здатні випромінювати гравіграми, сприйма­ють лише надзвичайно потужні імпульси критичних ситуацій. Координатор пересвід­чився в цьому, коли випромінив запам’ятований ним сигнал жаху надто агресивного аборигена. Сприйнявши цю гравіграму, пер­вісні люди притьмом шугнули в печеру, за­валили її отвір зсередини камінням і дуже довго не виходили звідти. Що ж — треба добре запам’ятати цей сигнал, може, при­дасться.

Ці люди спілкувалися між собою звука­ми та жестами. їхній запас слів був дуже обмежений і стосувався конкретних речей. Водночас запам’ятовувалися гравіграми ра­дості й болю, приязні й ворожості. Вже можна було б спробувати порозумітися з ними, проте Координатор не робив цього, — перед­часно. Він вирішив продовжувати подорож на південь: первісні люди, звичайно, ще зу­стрінуться, а от з добового руху сонця, яке знову почало заходити за обрій, можна су­дити, що незабаром почнеться значне зни­ження температури.


Його сподівання були надто оптимістич­ні: збігали дні, а йому не траплялося ніяких слідів діяльності Вищого Розуму.

На стійбище первісних людей Координа­тор натрапив аж після того, як скінчився холодний період і на планеті знову настала весна. Це численне плем’я жило також у пе­черах і годувалося полюванням, мало такі самі примітивні знаряддя праці і такий же обмежений запас слів — хоча й інших за ви­мовою. І цього разу Координаторові вдалося протягом багатьох днів нишком стежити за життям примітивних істот, але тепер він мав можливість аналізувати поведінку кожного з аборигенів глибше й детальніше. Але ви­сновки, яких він дійшов, були парадоксальні, жахливі! Ці створіння справді нібито мали єдине покликання: взаємознищення. Незбаг­ненна річ: двоє найдужчих у племені гостро ворогували одне з одним тільки заради того, щоб досягти прихильності третього. Це воро­гування скінчилося тим, що один забив дру­гого. І ніхто не закинув йому вбивства. І вза­галі, тут панував той, хто мав більше сили. Тільки до найменших,— нащадків, як зро­зумів пізніше Координатор, — ставилися з поблажливістю.

Мутанти… Страшні, хижі мутанти… Зви­чайно ж, на цій планеті ніколи не запанує Вищий Розум, бо навіть носії найпримітивнішої свідомості запрограмовані на взаємо­знищення. Незабаром Координатор пересвід­чився в цьому остаточно.

Однієї пізньої нічної години його сторо­жовий пункт подав надзвичайно потужний сигнал тривоги. Він вловив гравіграми жор­стокості й люті, холодної злості і палкого тор­жества. А в наступну мить його інфрарецептори зафіксували неймовірно страшну картину: на сплячих мешканців печери на­пали такі ж, як вони, тубільці. Чим був ви­кликаний цей напад — невідомо. Нападники просто безжально знищували всіх дорослих і дужих. Малят і самиць вони забрали з со­бою і зникли так само несподівано, як і з’я­вилися.

Вперше за багато-багато днів Координа­тор вибрався із своєї засідки, попростував до печери. Трупи… Тільки трупи розумних істот, які ще так недавно жили, чогось прагнули…

Невимовний жах охопив Координатора. Жах не за себе, а за цю позбавлену Майбут­нього планету. Якщо навіть ці надто нечис­ленні примітивні люди не можуть об’єднати своїх зусиль, годі сподіватися на щось кра­ще. Отож, і його подальше існування не має смислу.

І

следующая страница >>