shkolaw.in.ua 1 2 ... 17 18

Наталка СНЯДАНКО

Колекція пристрастей
Повість Наталки Сняданко “Колекція пристрастей” без сумніву лише з великою натяжкою можна віднести до так званої “жіночої еротичної прози”, хоча вона, повість, має всі ознаки бестселера, яким свого часу стали “Польові дослідження українського сексу”. Однак характер цієї прози можна охарактеризувати радше як анти-Забужко. Це стосується як стилістики та засобів вираження, так і, — умовно кажучи, — “соціально-психологічного” портрету протагоніста (чи то пак — протагоністки). Можна говорити також про особливості природи комплексів, сублімація яких призвела до появи обидвох творів, про зміни у хронографії , але найважніше мабуть — полярність сугестивних реакцій:

аґресивно-екстравертні спроби трансформувати реальність, виходячи з власних вагінально-рецепторних потреб в одному випадку,

й інтравертивний, рефлексійно-рефлекторний скепсис як форма самозахисту — в іншому.

Втім, усе це — лише недолугі чоловічі спроби класифікувати незбагненну жіночу природу, котра, як відомо, класифікації не підлягає.

Читаймо.

Філологічний додаток до колекції пристрастей
Отже, шановний читачу, на тебе чекає зібрана мною на сьогодні колекція пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції неодмінно видасться тобі знайомими чи навіть банальними, як-от: “Пристрасті по-українськи”, чи “Пристрасті по-російськи”, ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: “Пристрасті по-італійськи”, “Пристрасті по-німецьки” чи особливо “Аристократичні пристрасті”. Спробуй бути поблажливим як у першому, так і другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які ти тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, і у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів.

Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність. Боже борони, щоб мені колись довелося писати розділ під назвою “Гомосексуальні пристрасті”, “Пристрасті без взаємності” чи ще гірше “Пристрасті зоофіла”.


Насамперед я хочу зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми.

Отже, чому саме слово “пристрасті”? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім`ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого
прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток.

Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або і сильне збудження при зустрічі із представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: “Воно?” І в більшості випадків відповідаємо: “Нє-а”. А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: “О!”, на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: “А я знаю...”

Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху серед численних пристрастей,захоплень чи просто симпатій трапилося хоч одне справжнє кохання, все це не закінчилося би аж так сумно. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну із пристрастей словом “кохання”, а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, “як много важить слово!”

Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам?

Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст»– важке, мов сон незайманицi; ну а про «стр» i говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж нiяк не з переповненого жагою i адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М’яко, повільно, наспiвно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас, або принаймні у вашій присутностi.


Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та i зміст слова “пристрасть”, якщо вдуматися, доволі таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страстi», вона при ньому, чи почуття, принаймні сильні, тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловiк «при страстi», що «без страстi», – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.

Звичайно, є у слова «пристрасть» i милозвучнiшi синоніми: “жага”, наприклад. Або “захоплення”. Але на те вони i синонiми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо “пристрастю” несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом “жага”, не кажучи вже про “захоплення”. А почуття, – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх чисельність. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Злякалися? Iз захопленням, – ще гірше. Йому що множина, що однина, абсолютно все-одно. А мені зовсім неоднаково, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15? А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.

Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: “Не дивися так привітно” чи «Не милуй мене шовково». Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі». Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності “старшого брата”: “Нє жалєю, нє заву, нє плачу”.

Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.


Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: “...чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші”. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?

Чи інший образ. “Встромляю в панну спис тюльпанний”, – і це пише поет в кінці ХХ століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: “Ні подиху, ні слова поміж нами”, а потім ще й задоволено завершує: “А я в траву щасливий упаду”. Справді, як мало часом потрібно для щастя.

Іншому поетові потрібно ще менше:

Принцесо! Швидше роздягнися

Принцесо! Швидше на матрац!

Ну, все в порядку – понеслися:

Ерзац, ерзац, ерзац, ерзац

Щоправда не всі сьогоднішні поети аж настільки позбавлені будь-якої романтики. Дехто все ще спромагається на дещицю ліризму, описуючи, наприклад, перший поцілунок:

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

коли до губ твоїх лишається півкроку –

зіниці твої виткані із подиву,

в очах у тебе синьо і широко.

Красиво? Не розслабляйтеся, для дівчини все це закінчується не так вже й солодко: “І забуваю я, що вмію дихати, і що ходити вмію, забуваю”, – зізнається їй поет, і роби з ним, що хочеш. А якщо надворі ніч, додому далеко, а трамваї вже не ходять? От тобі і романтика.

Не набагато веселіша ситуація вимальовується, якщо спробувати визначити місце пристрасті у ієрархії поетичних цінностей. Дивіться самі: «Десь на дні мого серця», – каже один український поет. Мало того, що на днi, то ще й невідомо де, так, ніби окуляри, які десь поклав i тепер не може знайти.

“Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка”, – сумнівається наступний. “Я кохаю Вас Надіє”, – починає свій вірш третій і закінчує його: “Ти таки не слухаєш мене проститутко”. Слухали б Ви, якби до Вас так зверталися?

Часом виникає сумнів, «при» страстi такий чоловік, чи вже “по” страсті. Особливо, коли йдеться про такі неконкретні матерії, як сни. Що, наприклад, повинна думати жінка, коли до неї спочатку звертаються: “Чого являєшся мені у снi?” Так, ніби вона винна.


Але не встигнеш дочитати до кінця, як раптом виявляється:” Являйся, любонько менi Хоч в сні...” I будь тут мудрий.

Одним, словом, складно в українських поетів із пристрастями. Особливо тоді, коли справа стосується освідчення. Розкомплексовані європейці позбулися цієї проблеми ще в минулому столітті. Німець, наприклад, ще в часи благословенної пам“яті Гайнріха Гайне не соромився виглядати сентиментальним і сказати:

На оченьки милої любки дивні

Я гарні складаю канцони

На устонька милої любки дрібні

Складаю найкращі терцини.

Що вже казати про відомих здавна своєю галантністю французів чи знаменитих завдяки темпераментові італійців чи іспанців.

Українець у кращому випадку витисне із себе: «Проклинаю. Цілую. Мовчки» (Василь Стус).

Така ситуація не могла не вплинути і на почуття та уявлення українських жінок. І зокрема на їх уявлення про щастя. Візьмімо хоча б єгиптянок. У них із бажаннями і уявленнями ще з давніх давен усе просто:

А якби пригорнувся

До мене близенько

«От знайшлося любе щастя!» -

Мовило б серденько.

Навряд чи така жінка зрозуміє українську поетесу, для якої:

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя...

Чи жінку, для якої “...щастя зіткане з прощань” (Ліна Костанеко)

Звідки їм там у Єгипті знати про наших, українських чоловіків, наше українське життя і наші українські проблеми.

Якщо вчитатися у жіночу інтимну лірику, то серед української і тут знаходимо відбиток непростих і часто майже незбагненних суперечностей, які ми щойно простежили у чоловічому поетичному світі: «Навіки мій!» – з гордістю стверджує одна. «Я не скажу i в пам’яті – коханий» – затинається iнша. Відгадайте, котра з них українка?

Не важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезiї:

– Якби зустрiлися ми знову,

Чи ти злякалася б чи нi?

Запитує український поет.

– Ми стрiнемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала, – відповідає українська поетеса.

Треба визнати, вони одне одного варті.

Українська жiнка така ж непередбачувана, як i сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

...ти прийдеш до мене самотня, настрашена i сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту... (Стус)

Звичайно ж, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабість і зізнатися:

... Я дуже тяжко Вами вiдболiла...

чи навіть застати її в момент розгубленості:

... I як тепер тебе забути?

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені (Ліна Костенко)

I спробуйте лише заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить всі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квiте!»

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях, і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: ”Любові усміх квітне раз – ще й тлінно”.

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

Поховайте мене під кленом,

Тим, що вітами ловить дощ

Він, як очі мої, зелений,

Він закоханий в вас також (Мар“яна Савка)

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

я кохаю тебе я чекаю тебе завжди


я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів

я тебе не знайшла я цілую твої сліди

але вибач мені я повинна втікати далі (Маріанна Кіяновська)
Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше напрямок втечі для себе таки знаходить:

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,

Молитися виключно українською, сестрам на подив.

Після вечірні іноді писати послання рідним,

Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи

(Галина Петросаняк)
Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки заради того, щоб самовиправдатися. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть поетки
серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами “кохання” і “пристрасть”, а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету... Але це вже, здається, хтось казав.

Та я захопилася. Час переходити до перегляду колекції.
Дитячі пристрасті
Коли варто починати, на що не варто звертати увагу або як закохатися у Джорджа Майкла?

Хлопчик Толя був найбільшим, найтовстішим і найкучерявішим у нашому класі. Напевно, саме це мене в ньому і привабило. Толя щоразу червонів, коли його викликала до дошки вчителька з математики, найпершим серед нас навчився читати і завжди отримував відмінні оцінки на уроках каліграфії. У нашому 1-А всі з нього кепкували, хлопці навіть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники. У Толі завжди був рясно розмальований щоденник, бо йому мало не на кожній перерві доводилося відстоювати свою гідність від чергового жартуна, який повторював почуте кимось із розмови дорослих “Толя-акселерат”. Що саме означає це слово, ніхто не знав, і напевно саме тому воно вважалося найбільшою образою.


Після закінчення 1-го класу мама Толі поговорила із директором, і його перевели відразу до 3-го, щоб припинити постійні бійки.

Бійки і справді припинилися, і незабаром мало хто з нашого класу продовжував вітатися з Толею, сам він теж мало з ким вітався, ігноруючи своїх колишніх нападників як “малолєток”, і ніхто більше не наважувався викрикнути йому вслід образливе “Акселерат”.

Його батьки працювали разом з моїми і час від часу заходили до нас у гості, а одного разу ми навіть поїхали разом відпочивати влітку. Як тоді було модно, в пансіонат поблизу Одеси, на власних автомобілях. Всю дорогу Толя намагався зацікавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас з ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися кожних півгодини, аби мами виводили нас по черзі на свіже повітря, де ми і залишали вміст наших шлунків, а потім сідали назад до машини і завбачливо стискали в кулаках поліетиленові торбинки для екстренних випадків. Напевно, через ці незручності, нам так і не вдалося знайти спільних, цікавих нам обом тем, і протягом всього наступного відпочинку дружба наша так і не зміцніла. Щоправда, Толя час від часу намагався запропонувати мені зіграти на території пансіонату у прокатний бадмінтон, але мені чомусь постійно пригадувалися подробиці нашої спільної подорожі і те, як Толя мало не вимастив мені шорти, ледь встигнувши одного разу вчасно вискочити з машини, і я переважно відмовлялася.

Крім того, мені дуже не подобалися труси в жовтий горошок, які толина мама одягала на нього замість плавок і толин живіт, який округло нависав над трусами в жовтий горшок. А ще мені постійно ставили Толю у приклад, щойно ми переступали поріг їдальні:



следующая страница >>