shkolaw.in.ua 1
Лекція 9. Фонетика . Звуки мови та їх вивчення .


  1. Фонетика як лінгвістична дисципліна.

  2. Три аспекти вивчення звуків

Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через звукове вираження. Звукове вираження — це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.

Фонетика (від гр. рhoпе "голос, голосовий звук ) - наука, яка вивчає звуки мови.

Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність) і фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структур складу, а також наголос та інтонація.

Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в| діахронічному (історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему мови на пев­ному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює фор­мування звукової системи мови, закономірності й тенденції її розвитку.

Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє спостереження і різні експериментальні методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звука); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чи­ном довготи, висоти та інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень амплітуд .по частотних складників).

Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою.

Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.


Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноземної мови (як правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), і виправлення недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови глухонімими (сурдопедагогіка), і ні автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною (навчити машину розпізнава­ні передавану людським голосом інформацію). Фонетист із тонким звуковим відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато чого дізнатися про нього.

Фонетика пов'язана з такими нелінгвістичними дис­циплінами, як фізика (акустика), анатомія, фізіологія і психологія (мовленнєва діяльність люди­ни ( частиною її психічної діяльності ).

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний аспект звуків це його звучання, акустика, фізіологічний — творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний — його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні

розрізняють акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.

Лекція 8. Фонетичні одиниці та засоби


  1. Фонетичне членування мовленнєвого потоку

  2. Склад

  3. Наголос

  4. Інтонація




  1. Фонетичне членування мовленнєвого потоку


Мовленнєвий потік членується на відрізки різного роз­міру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкруп­нішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Наприклад: Я єсть народ \ якого правди сила \ ніким звойована ще не була (П. Тичина).

У тому самому значенні, що й фраза, вживається тер­мін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа).

Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі зміс­том та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази до­пускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом. Так скажімо, рядок із поезії І. Франка Я бачив дивний сон. Немов переді мною безмірна, та пуста, і дика площина... можна поділити на такі фрази: Я бачив дивний сон \ немов переді мною \ безмірна та пуста і дика площина або Я бачив \ дивний сон \ немов переді мною \ безмірна та пуста \ і дика пло­щина (можливі й інші варіанти), але не можна розчлену­вати таким чином: Я \ бачив дивний \ сон немов переді \ мною безмірна | та пуста і дика \ площина. Отже, при членуванні мовленнєвого потоку є варіанти, але немає сваволі.

Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: Це було спостере­ження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів. У першому випадку хтось спо­стерігав за грою наших шахістів, у другому — наші шахіс­ти спостерігали чиюсь гру. Або ще відомий вислів, непра­вильне розбиття на фрази якого нібито врятувало життя людини: Казнить нельзя \ помиловать (а потрібно було: Казнить | нельзя помиловать). Фраза розпадається на такти.

Такт частина фрази, об'єднана одним наголосом.

Наприклад: Чуєш \ чи не чуєш \ чарівна \ Марічко | Я до твого \ серця \ кладку | прокладу. У мовознавстві такт ще називають фонетичним сло­вом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; не­рідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо і іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово. Так, скажімо, шевченківське Ре­ве та стогне Дніпр широкий сприймалося тими, хто не знав слова реве, як Ревета стогне Дніпр широкий, де ревета осмислювалося якоюсь істотою жіночої статі.


Такти членуються на склади, оскільки кожен такт скла­дається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімаль­них фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мов­ленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а ли­ше в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

2. Склад

Хоча склади у словах легко визначають навіть ті мов­ці, які не обізнані з елементарними лінгвістичними по­няттями, однак у науці донині немає загальноприйнятої дефініції складу. Існує три теорії складу: еспіраторна, му­скульної напруги і сонорна.

Еспіраторна теорія (еспіраторне визначення складу). Згідно з нею склад — це звук або комплекс звуків, що вимовля­ється одним поштовхом видихуваного повітря.

Сучасні експериментальні дослідження заперечують це вкорінене в усі шкільні підручники визначення, оскільки доведено, що одним поштовхом повітря можна вимовити і декілька складів.

Теорія мускульної напруги. Обґрунтована мовознавцями Граммоном, Фуше і Щербою. Згідно з нею склад — це час­тина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою .

Сонорна теорія. Обґрунтована датським мовознавцем Есперсеном, виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) І периферію.

Вершина — момент найвищої звучності. Периферія - зкладається з ініціалі й фіналі. Ініціаль — наростання гучності до вершини, а фіналь — затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад — частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього звучних звуків. Найнижчу звучність мають шумні глухі, найвищу — голосні:

склад, куль-тур-ний.

Останнім часом вважають, що склад реалізується не як послідовність звуків, із яких він складається, а як цільний артикуляційний комплекс. З погляду мовленнєвої аеродинаміки склад є мінімальним звуковим відрізком, на який припадає наростання і спад величини повітряно­го струменя. В акустичному сигналі "видихуваному імпульсу" відповідає висхідно-низхідна дуга звукового тиску ("хвиля звучності").


Оскільки вершиною складу є найзвучніші звуки, то вони є складотворчими. До них належать переважно голосні. У деяких мовах складотворчими є сонорні [р], [л]:

чеськ. зтгі, ргзі, пені, Тrnка, Вrпо;

серб, тпрг, прст, срп, србин.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), за­критий закінчується приголосним (кіт), прикритий по­чинається з приголосного (та, він), неприкритий — з го­лосного (от).
3. Наголос

Крім фонетичних одиниць (фраз, тактів, складів і зву­ків), у мовленні використовуються фонетичні засоби. На лінійний ланцюжок звуків нашаровуються інші фонетич­ні явища — наголос та інтонація, які називають просодич­ними засобами (від гр. рrosodіа "наголос").

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний ) наголос — ви­ділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німе­цької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неодна­кова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у фран­цузькій.

Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польсь­кої, чеської, французької, естонської та інших мов.


Наголос на першому складі притаманний чеській, сло­вацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чечен­ській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лез­гинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюрк­ським мовам. Можна з деяким застереженням вважати фіксованим наголос у німецькій та англійській мовах, де наголошеним переважно є перший склад (винятки дуже незначні, через що вони не можуть бути типологічною озна­кою), іспанській та італійській мовах, у яких наголоше­ним, як правило, є передостанній склад.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватсь­кої, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Так, в українському слові мати наголос на першому складі, у ( порода — на другому, у слові педагог — на третьому, у слові передавати — на четвертому, а у слові учите­лювати — на п'ятому.

Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну (вікна — вікна, виходити виходити) функції.

У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наго­лос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухо­мий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Так, в англійській мові наголос нерухомий, бо якщо падає на якийсь склад у слові, місця у різних формах того слова уже не змінює. 15 українській мові наголос рухомий (учитель учителі, стіл стола, рука — руки).

Деякі слова можуть мати два наголоси — головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад від кінця.


Динамічний наголос часто пов'язаний з редукцією (від лат. reductіо "повернення, відновлення"), тобто з ослаб­ленням і скороченням звучання ненаголошених складів. Див. у рос. мові: Мария Ивановна [мар'вань].

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виді­лення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській; японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайські ку, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську м що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад має свій тон, що історично 35 мовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.

Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Так, в литовськії мові, де є політонічний наголос, слово sudyti "судити! вимовляється з висхідним тоном на першому складі, sudyti "солити" — з низхідним. Політонія характерна також для словенської мови і деяких діалектів сербської та хорватсько мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а також, очевидно, в індоєвропейській прамові.

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. Quantitas "кількість"), наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова. Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.

У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наголошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за останніми даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєд­нується з тонічним. У норвезькій, шведській, литовській, латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжу­ється посиленням голосу.


Наголос, за висловом римського вченого Діомеда - «душа слова». Це спосіб фонетичного оформлення слова. Втративши наголос, слово часто втрачає свою самостійність. Наприклад, займенник ся "себе", втративши наголос, перетворився на постфікс (умиватися).

У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спіль­ним наголосом. Такі слова називають клітиками. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, намивають проклітиками, а явище — проклізою (від гр. proklino "нахиляю вперед"). Наприклад: переді мною, мимо нас. Ненаголошені слова, що стоять біля наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою (від і р. епсlino "відхиляю"). Наприклад: рос. во поле, за руку, из лесу, за спину.

Фразовий наголос — виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, \ зустрів давнього друга. Що ви читали \ сьогодні вранці? Фразовий наголос — посилення словесного наголосу в певній синтаксич­ній позиції.

Логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до ме­не (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?

Емфатичний наголос (від гр. етрhatіkоs "виразний") — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чуд-о-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних — приголосні.


4. Інтонація

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'яза-і1 з інтонацією.

Інтонація (лат. іпtonatiо від іпtопо "голосно вимовляю") — рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, типу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення (від гр. теlodikos "мелодійний, пісенний") — зміна частоти основного тону, його діапазонів, іі тервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгoру, вниз, рівно тощо).

інтенсивність (фр. Іntensif від лат. іпtensіо "напруження") — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. раиsа "припинення") — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають ритміку мовлення, сприяють виділенню певного зміст Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра артистка в Києві. У першому реченні акцентується тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що на працює артисткою в Києві.

Темп мовлення (італ. tетро від лат. tетриs "час") швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставленні мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні І характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний; низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереду вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.


Якби ви вчились так, як треба...

Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.

...То й мудрость би була своя (Т. Шевченко).

У кожній мові інтонація має свої особливості .

Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, понукання), частини висловлювання за їх смисловою важ­ливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночас­но розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характе­ризує мовця і ситуацію спілкування.

Література

ОСНОВНА


  1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. —
    .49—93.

  2. Дорошенко СІ., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. —
    —87.

  3. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М., 1996. —
    190—201.

  1. Головин Б.Н. Введение в языкознание. — М., 1983. — С. 43—47.

  2. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 66—80.

  3. Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 120—

ДОДАТКОВА

  1. Кочергина В.А. Введение в языковедение. — М., 1999. — С. 59—71.

  2. Баранникова Л.И. Введение в языкознание. — Саратов, 1973. —
    2—69.

  3. Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. — М., 1995. — С. 27—35.

  4. Перетрухин В.Н. Введение в языкознание. — Воронеж, 1972. —
    6—108.

  5. Будагов Р.А. Введение в науку о язьіке. — М., 1965. — С. 187—

і • і,Ч.

  1. Лекомцева М.И. Типология структур слога в славянских язьїках. —
    і 1968.