shkolaw.in.ua 1 ... 19 20 21 22
Наївно було б припускати, що в епоху кардинальних зрушень у царині східноєвропейської етнонімії, яка настала після розвалу Російської імперії, коли малороси стали українцями, бесараби — молдаванами, зиряни — комі, ліфляндці — естонцями, вотяки — удмуртами, сарти — узбеками і т. д., євреї пасивно сидітимуть склавши руки. В УРСР на початку тридцятих років новий правопис (1933 р.) запровадив етнонім “єврей” в літературну українську мову як норму. Слово “жид” визнано образливою назвою єврея. Після возз’єднання ця норма поширилася і на західноукраїнські землі. Лише в діаспорі продовжували дотримуватися етноніму “жид”. Оскільки утвердження етноніму “єврей” в Україні відбулося адміністративним шляхом, без належного роз’яснення, то це викликало неоднозначну реакцію. Наприклад, твердять, що терміном “єврей” русифікаторський режим старався відчужити українців від інших слов’янських народів і прикувати до російського”.18 Або: “Обман був уже в самій назві “єврей”, яка була імпортована разом з новою владою. Вона звучала фальшиво, в народі не приживалась. Мало того, вона ніби звинувачувала одразу всю українську літературу, де фігурувало слово жид як традиційна українська назва”.19

Звідси випливає, що “імпортований”, читай російський, за походженням етнонім не пасує до української мови. Треба додати, що твердження про “звинувачення української літератури” надміру драматизує ситуацію. Просто термін “жид” переходить у категорію застарілих слів — так само, як термін “Русь”, “русин”. Адже мова живе, вона постійно збагачується та очищається, виникають нові слова або звороти-неологізми, а застарілі слова виходять з ужитку і переходять в розряд архаїзмів та історизмів.
В українську мову проникло чимало слів, цілих фраз, граматичних форм з російської.20 Відзначимо, що, окрім цілком російських синтаксичних конструкцій, в українській мові зараз побутує близько 800 російських слів. На такому мовному фоні зачіплюватися на слові “єврей” є невиправданим. Не варто по-фарисейськи роздирати шати над нібито російським словом “єврей”. Етнонім цей семітського походження і робити з нього грізний засіб русифікації несерйозно.
З прийняттям християнства Київська держава отримала в Х сторіччі писемність. Писані церковнослов’янською, яка за походженням є староболгарською, мовою богослужбові книги прийшли на Русь з Болгарії.21 У цих книгах для євреїв були такі назви: “іудей”, “єврей”, “народ Ізраїля”. “Отже, слово “єврей” було в Києві (988 р.) ще тоді, коли на світі не було ні Москви, ні московської нації. Коли згодом почав творитися московський народ з тих колоністів, які приходили з Київської Русі, то вони на колонізовані ними фінські землі понесли з собою християнство і церковну мову, а в ній і слова: “іудей” та “єврей”.22
В Україні слово “єврей” (гебрей) зафіксовано в Остромировому євангелії в XI ст., у словнику Зизанія 1596 р., у словнику Памви Беринди 1627 р.23

Стосовно української класичної художньої літератури, то поборники чистоти її риз чомусь соромливо забувають, що на її сторінках, як ми бачили, не здибається етнонім “росіянин”, а наскрізь є “москаль”. Історичний зміст цих двох етнонімів (москаль-росіянин) для українського вуха зовсім не тотожний, на протилежність до однаково незрозумілих слів “жид” і “єврей”. У поезіях Шевченка щокрок натрапляємо на терміни “Москаль”, “Московщина”. Немає в Шевченка поляків, а є ляхи, немає румунів, а є волохи, є німота.24 Але ж українці перекреслили етноніміку самого Шевченка, щоб не ображати, і справедливо, сусідні народи. Чомусь ніхто з “ревнителів” чистоти української мови не виступає за відновлення в ужитковому обігу етноніму “москаль”. Лише декотрі чогось затято тримаються терміну “жид”. Справді, в Україні ще не перевівся тип мудрагелика, якого “так кортить за всяку ціну допекти євреям, що він ладен, скажемо, навіть Європу перевернути в “Жидопу”.25 Відомий письменник Яр Славутич запитує: “Чи варто нам оте слово “жид” так завзято боронити, як це роблять деякі гарячі голови з піною на устах? Адже не становить воно для нас ніякої святости. Наприклад, мені однаково, як євреї хочуть себе називати”.26 Органи державної адміністрації України вживають термін “єврей”. У всіх офіційних документах фігурує лише “єврей”. Не треба мати ілюзій — так залишиться далі. Навіщо ялозити питання, яке вже вирішене. Потрібно це хіба нашим недоброзичливцям, які завжди прагнули пересварити українців з цілим світом.

Ми часто хвалимося: “Антисемітизм ніколи не був на Україні офіційною ідеологією — його не сповідувала ані українська держава (чи автономія) в короткотривалі періоди свого існування, ані жоден більш-менш впливовий політичний, національно-визвольний рух”.27 Якщо це так, а це так, то чи не пора нарешті перестати ображати народ Старого Заповіту, “во ім’я благоденства України”.
Чей же “головне подолати негативний емоційний бар’єр, пересилити негативний напрямок інформаційного потоку, і далі піде здорова течія життя”.28 Між народами діє те саме правило, що і між людьми: “відзначиш добре в людині, то вона стає ще кращою”. І відповідно — навпаки. То невже ми не хочемо стати кращими. Невже, навішуючи одне на одного образливі ярлики, ми віримо в їх очищувальну силу? І якщо сьогодні вже забулася формула Гіллея: “Не чини ближньому того, чого не бажаєш самому собі”, то хай хоч закарбується в нашій пам’яті дещо змінена формула Карнегі: “Створіть народові добре ім’я, щоби він міг жити відповідно до нього”.
--------------------------------------------------------------------------------



[1] Дорошенко Д. І. Історія України: В 2-х т.— К., 1991.— Т. І.— С. 20.
[2] Дашкевич Я. Єврейсько-українські взаємини середини XVI – початку XX ст.: Періоди рівноваги // Слово і час.— 1992.— № 9.— С. 67.
[3] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.— К.: Вік, 1909.— С. 10.
[4] Хонигсман Я. С., Найман А. Я. Евреи Украины (краткий очерк истории).— К., 1992.— Часть І.— С. 13.
[5] Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI – почат. XX ст.) // Світ.— 1991.— № 3–4 (Спец. вип.: Матеріали Міжнародної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відносин”. 7–9 червня 1991 р., Київ).— С. 25.

[6] Россман В. Леонід Фінберг розмовляє з Йосипом Зісельсом. Євреї в сучасній Україні, реалії та перспективи // “Ї”: незалежний культурологічний часопис.— 1996.— № 8.— С. 78.

[7] Подольський А. Єврейські студії в Україні: розвиток, тенденції, перспективи // Український гуманітарний огляд. Вип. “Критика”.— 1999.— С. 261.
[8] Етимологічний словник української мови.— К.: Наук. думка, 1985.— Т. II.— С. 196–197.
[9] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.— [Єрусалим], 1985.— Ч. 7–8.— С. 8.
[10] Там само.— С. 177.
[11] Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність.— 1993.— № 8.— С. 145.
[12] Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— К., 1928.— С. XIII.
[13] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.— [Єрусалим], 1985.— Ч. 7–8.— С. 9.
[14] “Ми — не жиди, ми — євреї…”: Заява Єврейської ради України // Високий замок.— Львів, 1995.— 5 груд.

[15] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.— К.: Вік, 1909.— С. 69.
[16] Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання.— [Б. м.]: Сучасність, 1983.— С. 62.
[17] Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги.— [Єрусалим], 1987.— Ч. 13–14.— С. 3.
[18] Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність.— 1993.— № 8.— С. 146.
[19] Світ.— 1991.— № 3–4 (Спец. вип.: Матеріали Міжнародної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відносин”. 7–9 червня 1991 р., Київ).— С. 14.
[20] Караванський С. Секрети української мови.— К.: УКСП “Кобза”, 1991; Лесюк С. Словник русизмів у сучасній українській мові.— Ів.-Франківськ, 1993.
[21] Горбач О. Генеза української мови, та її становище серед інших слов’янських // Фенікс.— Дітройт; Мюнхен, 1959.— З. 9.— С. 3.
[22] Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги.— [Єрусалим], 1985.— Ч. 7–8.— С. 8.
[23] Рудницький Я. Етимологічний словник української мови.— Оттава, 1982.— Т. II.— С. 313.
[24] Стебельський Б. Шевченкові назви народів // Визвольний шлях.— 1994.— Кн. 6.— С. 734–744.

[25] Єфремов С. Єврейська справа на Україні.— К, 1909.— С. 7.

[26] Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги.— [Єрусалим], 1987.— Ч. 13–14.— С. 4.
[27] Рябчук М. “Всесвітня жидо-масонська змова” та перспективи антисемітизму на Україні // Сучасність.— 1992.— Ч. 8.— С. 112.
[28] Сверстюк Є. Зерна українсько-ізраїльської “солідарності” // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали.— [Б. м.]: Сучасність, 1983.— Т. III.— С. 19



<< предыдущая страница